Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Іосиф Броз

Предмет: 
Тип роботи: 
Реферат
К-сть сторінок: 
12
Мова: 
Українська
Оцінка: 

незабаром вся країна була окупована. Після нападу Німеччини на СРСР 27 червня 1941 року пройшло розширене засідання Політбюро ЦК КПЮ, на якому було визнано доцільним створити Головний штаб народно-визвольних партизанських загонів Югославії на чолі з Генеральним секретарем ЦК КПЮ І. Тіто, а також направити частину членів ЦК на місця з метою організації партизанських загонів і керівництва ними. У цей же час із Москви від імені ИККИ стали приходити вказівки для керівництва югославської Компартії про ведення активних бойових дій проти окупантів. 4 липня керівниками КПЮ було ухвалене рішення про підняття повстання й ведення партизанської війни. Засновувалася посада політичних комісарів, представників КПЮ. У країні почали формуватися партизанські загони, керівництво якими став здійснювати Головний штаб народно-визвольних партизанських загонів Югославії на чолі з І. Тіто.

Перші чотири місяці партизанської війни Тіто керував діями розрізнених угруповань комуністів із глибокого підпілля в Бєлграді.
Уже в серпні 1941 року Тіто повідомляв у Москву, що на всій території Сербії палахкоче полум'я партизанської війни, у руках окупантів перебувають тільки великі міста, а села контролюються партизанами. Острів свободи із центром у місті Ужіце, який одержав назву Ужіцької республіки, протримався 75 днів. Звідти Верховний штаб на чолі з Тіто керував партизанськими загонами. У місті функціонували збройовий завод і тютюнова фабрика.
Німецькі частини і їхні союзники провели протягом війни сім генеральних настань проти НОАЮ і партизанських загонів, які сковували протягом всієї війни від 30 до 55 ворожих дивізій. Але їм не вдалося ні в ході цих настань, ні в найбільших боях за Ужице (1941 р.), на Козаре (1942 р.), на Неретве (1943 р.), Сутьеске (1943 р.) зломити визвольний рух. Чисельність Народно-визвольної армії й партизанських загонів Югославії постійно росла (до кінця 1941 р. – 80 тис. чоловік, до кінця 1942 р. – 150 тис, до кінця 1943 р. – 320 тис., до кінця 1944 р. – 400 тис. чоловік). НОАЮ домагалася все більших військових успіхів, що проявлялося, зокрема, в утворенні великих великих вільних територій, що становили до кінця 1943 року в загальній сукупності біля половини площі країни.
У ході кровопролитних боїв на ріці Сутьеска в червні 1943 року, коли ціною більших втрат партизанам знову вдалося прорвати кільце оточення з 120-ти тис. німців, четників й усташей, Тіто був поранений у руку осколком від снаряда, що розірвався. Тоді, за його словами, життя йому врятував улюблений собака по кличці Люкс, своїм тілом прикрывшая голову головнокомандуючого. Беручи під сумнів відданість собаки лідерові югославських комуністів, деякі публіцисти пояснюють її вчинок ні чим іншим, як страхом тварини, усього лише прижались злякано до хазяїна під час вибуху.
Восени 1944 року до границь Югославії підійшли частини Червоної Армії. НОАЮ одержала довгоочікувану матеріальну допомогу – зброя, медикаменти, продукти харчування. Разом з радянськими військами, партизанська армія звільнила Белград, а потім, уже самостійно, і західні райони країни. Маршал Югославії Иосип Броз Тіто був на коні. Ведучи з 1941 року фактично поодинці війну відразу з декількома ворожими арміями – німцями, італійцями, четниками, усташами – НОАЮ на чолі з лідерами Компартії Югославії, не тільки вистояла, але й змогла звільнити від окупантів територію своєї країни.
У квітні 1945 року, за місяць до перемоги, І. Броз Тіто відвідав з офіційним візитом Москву. Варто відзначити, що маршалові Югославії були надані такі ж грандіозні почесті, як Ш. де Голлю та Е. Бенешу під час їх візитів у СРСР. 9 вересня того ж року Тіто був нагороджений радянським орденом «Перемога» – першим з іноземців. Лідер югославських комуністів відвідав Москву ще два рази, перед тим, як між двома Иосифами не відбувся конфлікт. З 1948 по 1953 роки всі контакти між СРСР і ФНРЮ були фактично заморожені.
Після смерті Сталіна ЦК КПРС направило ряд офіційних телеграм із пропозицією про нормалізацію відносин, тому що від радянсько-югославського конфлікту, поза всякими сумнівами, постраждали обидві сторони. Однак Тіто не мав намір, незважаючи на потепління відносин між Москвою й Белградом, звертати «особливий» курс Югославії в зовнішній і внутрішній політиці, проведений з 1948 року. Майбутнє своєї країни президент ФНРЮ бачив поза, як НАТО, так і Східноєвропейського табору. Югославія, будучи соціалістичною країною, проте, відмовилася брати участь у Варшавському договорі. Сам югославський лідер став займати у відношенні СРСР і керівництва ЦК КПРС більше тверду позицію, називаючи речі своїми іменами, коли мова заходила про причини радянсько-югославського розриву.
На відміну від Хрущова, що прагнув звузити проблему й пояснити відлучення Югославії від східноєвропейського блоку винятково підступами Берии, Абакумова й ін., малої информированностью Президії ЦК КПРС, Тіто згадував і невдоволення Москви із приводу самостійного курсу югославської зовнішньої політики, і нерівноправні умови при передбачуваному створенні спільних економічних суспільств на території ФНРЮ.
Після закінчення конфлікту це був зовсім інший політик – не орієнтувався на Кремль і чувствовавший свою повну незалежність від Москви. Варто відзначити, що під час боротьби зі сталінською пропагандою, стремившейся привести КПЮ до розколу й усунення Тіто з політичного Олімпу, маршал Югославії використав відносно прихильників «рішень Інформбюро» (а їх було чимало у ФНРЮ) ті ж методи, що і його московський тезко відносно своїх громадян, яких уважав ворогами народу. Ще поки живі серби й чорногорці, які можуть розповісти про роки висновку й обстановці на островах Гргур і Голий Оток.
Незважаючи на візити Хрущева в СФРЮ, Тіто в СРСР, що проходили в теплій обстановці, між ЦК КПРС і ЦК СКЮ періодично відбувалася полеміка по ряду зовнішньополітичних питань. Особливо сильні нестикування в позиції югославських і радянських комуністів, викликали події в Угорщині в 1956 році. Вони стосувалися, насамперед, методів впливу на стабілізацію обстановки в цій країні, і Тіто не схвалював тверді форми придушення інакомислення, що використалися Москвою. Проте, югославський президент не схвалював ніяку політику демократичних перетворень, обурюючись так само, як і Хрущев, варварськими розправами над угорськими комуністами в Будапешті. Так само Тіто побоювався, що події в Угорщині вийдуть з-під контролю й можуть увергнути цю країну в громадянську війну.
Варто визнати, що в політику «самоуправлінського соціалізму» Тіто переслідував, зокрема, мети й завдання, які могли б перешкоджати виділенню в керівництві Компартії якої-небудь фракції, нехай і по національній ознаці. Справа в тому, що в силу історичних причин, представникам основних народів багатонаціональної Югославії, навіть у середовищі комуністів, прихильників «братерства-єдності», на генетичному рівні були властиві почуття високої національної самосвідомості, а часом і націоналізму. Це прекрасно розумів Тіто, і намагався дотримувати балансу в національному представництві в державних органах. Справедливо думаючи, що найсильнішої буде сербське угруповання, президент ФНРЮ вживав всі міри проти відокремлення сербів у ЦК СКЮ. На різні керівні посади в партійних організаціях, на виробництві, в армії, ставилися місцеві чиновники. У центральних органах, на найвищих постах також переважали хорвати й словенці. Деякі дослідники вважають, що саме в силу перерахованих вище причин постраждав давній соратник Тіто – Олександр Ранкович. Будучи віце-президентом СФРЮ, що був міністром внутрішніх справ, Народним Героєм Югославії, Героєм Соціалістичної праці Югославії цей комуніст сербської національності був обвинувачений в 1966 році в прихильності антисамоуправленческим, унітаристським бюрократично-централістським поглядам, у фракційній боротьбі за владу й відсторонений від всіх партійних і державних постів, а також виключений з рядів СКЮ.
Необхідно відзначити, що ще один найближчий соратник І. Тіто, Едвард Кардель, на відміну від Ранковича і Джиласа, не постраждав від репресій колишнього шефа. Навпаки, Кардель вважався провідним ідеологом і теоретиком Компартії Югославії. Проте, невірним було б затверджувати, що Тіто прагнув до ослаблення центральної влади, проводячи реформаторську політику самоуправлінського соціалізму. Більше того, президентові СФРЮ було властиве негативне відношення до будь-яких реформ, що ведуть до зниження ролі Центра. Варто визнати, що Югославське керівництво було піддано коливанням між централізмом й автономизмом.
І. Тіто також удалося придушити вогнища міжнаціональних звад і сепаратизму, у Косово в 1963 році, викликаних прагненням албанців до зміни законодавства про нацменшини, і в Хорватії в 1971 році, подій так званої «Хорватської весни». У керівництві опозиційних, націоналістично настроєних республіканської влади були зроблені чистки. Тіто попереджав, що проблемами країни скористаються сили ззовні, нагадавши, що Брежнєв уже два рази пропонував «братню допомогу» у рішенні проблем придушення вогнищ сепаратизму. Безумовно, югославський лідер передбачав іноземне втручання в югославські справи, і прагнув у жодному разі цього не допустити.
Як наслідок подій, що відбулися в Югославії, в 1974 році була затверджена нова Конституція СФРЮ, що оформила основи югославського федералізму. Тіто прагнув до вирівнювання балансу в економічному й політичному житті республік. Однієї з головних рис Конституції було перенесення основної відповідальності за економічний розвиток на самі республіки. Проте стан економіки, наприклад Хорватії і Словенії, перебував на різному рівні, у порівнянні з Македонією і Косово, а сепаратистсько-націоналістичні відцентрові тенденції республіканських керівників були не знищені, а лише заморожені.
У період керівництва Тіто для Югославії стали характерними певна відкритість Заходу, відновлення відносин з Ватиканом, пошук балансу в міжнаціональних відносинах усередині країни. Також президент СФРЮ був одним з лідерів так називаного «руху неприєднання», що було дуже важливим як у контексті протистояння блоків Сходу і Заходу, так і у протиріччях всередині соціалістичного табору. Тіто став своєрідною противагою політики СРСР у Східній Європі, Югославія була альтернативним соціалістичним утворенням.
Смерть Броз Тіто 4 травня 1980 року була сприйнята більшістю югославів як національна трагедія, закінчення «золотого століття» країни, пов'язаного з його ім'ям. Політика «братерства-єдності», єдиної Югославії, може сприйматися тільки із залізною волею цієї особистості, масштабністю Тіто як політичного лідера.
 
Список використаних джерел:
 
Исторические лица южных славян (биографический справочник) / под. ред. Семинавского В. А. – М. : Хронос, 2002.
Марковская П. Н. История южных славян в XX веке: геополитический аспект. – СПб: Питер, 1996.
Уэст Р. Иосип Броз Тіто. Власть силы / пер. с. англ. – М. : Аст-Пресс, 2000.
Фото Капча