Історія грошей та фінансів

Папа Григорій Х у 1274 р. на Ліонському соборі ухвалив, що комуни і інші відповідальні особи не мали права винаймати лихварям-іноземцям приміщення для ведення їхньої діяльності, а тих, що вже функціонували, слід було вигнати протягом трьох місяців. Іншою карою було невизнання заповітів тих лихварів, які не розкаялися, тобто не повернули своїм позичальникам проценти. Ще далі пішов папа Климентій V 1311 р., який наказав усіх, хто сприяв веденню лихварства, відлучати від церкви.

Але розвиток економічних відносин неможливий без кредиту, який, своєю чергою, вимагає сплати процентів, що покликані мінімізувати ризик неповернення позичених коштів. Тому кредитори намагалися різними способами обійти ці заборони, використовуючи такі засоби, як заставу з правом викупу, позики за умови участі в прибутках, оплату повноціннішою монетою, ніж та, в якій було надано позику.

З огляду на таку ситуацію, церква і держава почали лише обмежувати розмір процентів, що стягувалися за користування позикою. Так, 1545 р. в Англії було встановлено максимальну ставку в розмірі 10% на рік. У 1652 р. її знизили до 6%. Таку саму ставку було встановлено 1601 р. у Франції. Такі обмеження скасували аж в ХІХ ст.

Ще одним способом виходу з ситуації було заснування у середині XV ст. братами-францисканцями побожних банків. Монах Барнабас з Терні був ініціатором створення інституту з надання кредитів людям, які не мали грошей і через це мусили звертатися до лихварів. Цей інститут дістав назву monte di pietà – гора побожності. Ті, хто потребували готівки, могли позичити її без процентів тільки під заставу цінних речей.

Церква пристала на цю ідею і папи затверджували статути таких інститутів, що створювалися в різних містах Італії. Перші з них були утворені 1463 р. в Орвієто та в 1464 р. в Перуджі. Засновниками таких інститутів були брати-францисканці. Кошти для надання кредитів збиралися з пожертвувань. Євреї виступали проти таких видів банків, бо це було для них серйозною конкуренцією, але нові побожні банки було відкрито в Пармі, Люсії, Генуї, Вероні, Болоньї та ін. У 70-х роках XVI ст. вони були майже в кожному італійському місті. Статутом деяких побожних банків вже було дозволено стягувати 5-7% за користування позикою на оплату адміністративних видатків. Але кожен з позичальників мусив присягнути, що йому дуже необхідні гроші. Незабаром такі інститути почали засновуватися в Іспанії, Польщі і Німеччині.

Північноіталійська область під назвою Ломбардія була батьківщиною світських банків міських общин, де можна було взяти кредит під заставу цінних речей під 2%. Так були створені перші ломбарди [56].

 

 

В ранньовізантійську епоху, до VII ст. включно, у Візантії існував 21 різновид прямих податків, у які потрібно було одночасно вносити відразу все. Головним податком був так званий аннона, похідне від латинського слова annus (рік). Спочатку він означав річний дохід із землі, з чого витікає, що податок стягувався в натуральній формі; починаючи з V ст. цей податок вносився грошима. В цьому податку, під різними назвами проіснував до краху імперії, поєднувалися поземельний податок і подушна подать. Крім нього, стягувалися податки на оснащення солдатів зброєю, на купівлю коней, податок на рекрутів, за допомогою якого землевласник міг звільнити своїх підданих від військової повинності.

Певні групи населення, як повідомляє сучасний німецький історик Петер Шрайнер, наприклад, сенатори і торговці, повинні були платити особливі податки. Торговці платили додатково мито на товари у розмірі 12,5%, пізніше лише 10%. Практично кожний державний адміністративний акт, наприклад, видача грамот і навіть власне підвищення на посаді урядовця або військового, обкладався зборами. Слід також згадати про штрафи, яких об'єднувало загальне найменування “податок на повітря», оскільки спочатку він стягувався, коли при будівництві яка-небудь будівля перевищувала встановлені раніше розміри. 

В основному податкові надходження йшли на утримання армії і адміністрації, а також на постачання міст хлібом.

Багато хто з названих податків зник ще до VII в., вірніше, були замінені новими, теж численними.

Найважливішим залишався поземельний податок, разом з яким у середньо- і піздньовізантійський періоди слід однозначно виділити подушну подать. Податки вносилися також за володіння парою тяглової худоби, за користування пасовищем, яке вважалося державними землями, за володіння млином.

Сільське населення несло панщинну повинність, в яку входило будівництво доріг, мостів, кріпосних споруд, тобто щось на зразок відробітки вручну і гужової повинності.

Торговці платили мито за ввезення і вивезення товарів, тоді як в середньовізантійський період багато міських ремесел піддавалися ціновому контролю, інакше кажучи, завуальованому непрямому оподаткуванню.

Документи піздньовізантійського періоду свідчать про те, що винахідливості в області оподаткування не було меж. Так, наприклад, встановлювалися збори за зважування, постачання продуктами харчування, охоронний податок (для організації поліцейських постів і польових караулів), податок на судна, що будувалися, навіть “ліктьовий податок” — за контрольне вимірювання тканин. Приклади можна ще продовжувати.

До цього часу пір йшлося тільки про так звані регулярні податки. Але ними система оподаткування не вичерпувалася. Не менший страх наганяли надзвичайні податки, яких була також множина і які в цілому