Історія грошей та фінансів

Існувала ще одна форма залучення коштів на ведення морської торгівлі, яка називалася комендою (у Венеції – колеганцою). Найбільше розповсюдження вона дістала, починаючи з ХІІІ ст. Відомо два види коменди:

 

1)  двостороння коменда (у Генуї – компанія), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив дві третини необхідного капіталу, купець, який вирушав у плавання, – решту, а прибуток ділився порівну;

 

2)  одностороння коменда (власне коменда), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив весь капітал і отримував 75% прибутку.

 

За використання коменди купець не міг просто повернути взяту у борг суму разом з відсотками, як це робилося у випадках отримання банківського кредиту, але мусив надати особі, що його фінансувала, детальний звіт про витрачені і отримані суми, а також, за необхідності, пояснити причини невиконання зобов’язань.

Неодноразово банкірські асоціації розорялися, бо їх дебіторами були королі, царі чи імператори. Вони часто не тільки не сплачували борги, а й фізично розправлялися з позикодавцями. Найуспішніше розвинулася кредитно-лихварська системи у Флоренції. У XIV - XV ст. її очолювали відомі банкіри з родів Альберті й Медічі. У Німеччині кредитно-лихварськими операціями керували банкіри Фуггери й Вельзери. В їх конторах широко застосовувались безготівкові розрахунки. Небувалого розвитку набула банківська справа і в Нідерландах - незабаром представників цієї країни стали називати світовими банкірами.

У 1407 р. було засновано Банк Святого Георгія в Генуї, який початково являв собою асоціацію кредиторів держави, та згодом розпочав діяльність з прийому внесків від приватних осіб, про що останнім видавалися свідоцтва, які могли переходити із рук в руки. Банки поступово з’являлися і в інших містах, набуваючи складніших організаційних форм функціонування. Наприклад, у 1593 р. було створено Банк Святого Амвросія в Мілані, що мав деякі початкові риси акціонерного товариства. Його капітал формувався за рахунок пайових внесків та поточних вкладів громадян і використовувався для видачі позик місту. Головним завданням подібних банків в Італії початково була підтримка державних фінансів.

У ХІІІ ст. в Англії італійські торговці зайняли місце євреїв, яких вигнали з країни. Італійці позичали гроші, страхували вантажі, обмінювали валюту. У той час, коли лихварство було поза законом, вони називали позичання грошей тимчасовим подарунком, якого згодом буде повернуто з подякою (тобто процентами).

Причиною вигнання євреїв не тільки з Англії, але й з інших європейських країн було те, що представники саме цієї національності наймасовіше вдавалися до лихварства. Вони стягували з простих людей дуже високі проценти за позиками, внаслідок чого ті потрапляли в кабалу до кредитора.

Усі людські моральні кодекси засуджували лихварство. Засуджувала його й церква, зокрема християнська. Ось основні аргументи, які використовувалися при цьому:

 

1) в Євангеліє від Луки написано: “Позичайте, не очікуючи назад нічого”;

2)  у Святому Письмі також є закон Мойсея, що забороняє євреям брати процент від своїх братів (інших євреїв). Християнська церква всіх вважала братами (не тільки євреїв);

3) Аристотель, на основі праць якого формували свої погляди багато схоластів, казав, що гроші як такі є неплідними і тому несправедливо вимагати за користування ними сплати плоду від них, яким є процент;

4) згідно з римським правом розрізняли два види речей: що споживаються (зерно) і не споживаються (будинок). Гроші належали до першого розряду. За тим же правом, коли гроші переходять до рук того, хто їх позичає, то до нього переходить і повне право володіння ними. Ось чому цю угоду ототожнювали з продажем. А стягувати проценти означає продати річ, а потім вимагати плату за користування нею. Тому, хто вважав проценти платою за втрату часу, згаяного в очікуванні платежу, заперечували, що час – це загальна власність, якою не можна торгувати.

 

Також поширеними були погляди, що лихварство дозволить багатим людям спрямовувати свої гроші лише в надання позик, а не інвестувати, наприклад, в сільське господарство. Тому в ньому працювати лише бідняки, а вони не мають достатньо грошей на худобу та інструменти.

Отже, згідно з християнськими канонами лише євреї могли надавати гроші в позику під проценти представникам усіх інших національностей. Усім іншим церковне право це забороняло.

Спершу заборона давати гроші під проценти стосувалася лише духовенства. Нікейський собор 325 р. заборонив йому такі фінансові операції під страхом позбавлення духовного сану. Капітуляріями Карла Великого і соборами ІХ ст. ця заборона розповсюджувалася і на мирян.

У 1179 р. папа Александр ІІІ постановив, що лихварі не можуть допускатися до причастя, а в разі їхньої смерті їх не могли хоронити за християнським звичаєм, священики не мали права брати від них