Історія політичної думки

1. політичні відносини, це відносини, що випливають із боротьби за владу і здійснення влади. Політична надбудова – результат формуючих її соціально-економічних сил, а саме: а) загального рівня продуктивних сил, що визначають спосіб життя суспільства; б) виробничі відносини, в які вступають люди в процесі виробництва і обміну і центральним елементом яких вистукають відносини власності;
2. політика виступає не тільки як відображення позаполітичних відносин, але й як важливий інструмент їх формування.
3. держава – це продукт класових суперечностей: і служить інтересам економічно пануючого класу;
4. економічно пануючий клас – є також і політично і ідеологічно пануючим класом. Висновок про те, що економічне, політичне, ідеологічне пануван¬ня – це взаємодоповнюючі і підсилюючі аспекти панування класового, покладений в основу марксистської політичної теорії;

На основі такого розуміння проблеми держави і класового панування Маркс і Енгельс створили теорію політичної свідомості. Вихід¬ний її пункт – твердження про те, що суспільне буття людей визна¬чає їх свідомість, отже, політичні погляди людей формуються під впливом їх становища.

Ідею класової боротьби, всесвітньо-історичної ролі робітничого класу К. Маркс і Ф. Енгельс всебічно обгрунтували у спільній праці «Маніфест Комуністичної партії» (1848), написаній як політична програма створеного ними в І 847 р. «Союзу комуністів» – першої революційної партії робітничого класу. Автори наголошували, що розвиток боротьби робітничого класу проти буржуазії неминуче приводить до соціалістичної революції. В результаті перемоги цієї революції встановлюється політичне панування робітничого класу, яке пізніше К. Маркс назвав «диктатурою пролетаріату».

Вчення про державу взагалі і державу диктатури пролетаріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава – це знаряддя класового панування, «організація для систематичного насильства одного класу над іншим». Виникла вона в результаті появи приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на класи й існує як знаряддя політичного панування над усім суспільством того класу, який панує економічно, тобто володіє основними засобами виробництва. Такою за своєю природою є й держава диктатури пролетаріату, яка приходить на зміну зламаній старій буржуазній державній машині. її принципова відмінність від буржуазної держави полягає в тому, що вона покликана покінчити з поділом суспільства на класи і з державою взагалі. З подоланням класових відмінностей, зникненням класів у майбутньому комуністичному суспільстві поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському самоврядуванню.

Проблеми походження, сутності та історичних перспектив держави всебічно аналізуються Ф. Енгельсом у працях «Походження сім'ї, приватної власності і держави» (1884), «Анти-Дюрінг» (1877), «Розвиток соціалізму від утопії до науки» (1880), К. Марксом – у працях «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р. « (1850), «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1852), «Громадянська війна у Франції» (1871) та ін. Критично ставлячись до буржуазної державності у будь-яких її формах, К. Маркс у праці «Громадянська війна у Франції» на противагу їй та як приклад держави диктатури пролетаріату подає Паризьку Комуну. На його думку, заслуга Комуни полягає в тому, що вона проголосила виборність і змінюваність усіх державних службовців, порвала з принципом поділу влади, з'єднавши в одному органі законодавчу і виконавчу владу, і стала зразком не парламентарної, а працюючої корпорації.

Значну увагу К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли розробленню принципів організації майбутнього соціалістичного суспільства. Вони виходили з того, що новий суспільний лад грунтуватиметься на суспільній власності на засоби виробництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва, поступовому подоланні класових відмінностей з досягненням у перспективі соціальної рівності людей, тобто рівності за їх становищем у суспільстві.

Для кінця ХІХ – початку ХХ століття характерні якісні зміни у механізмах і способах організації політичного процесу. Розвиток індустріального суспільства, демократизація суспільного життя, утвердження громадських прав і свобод індивіда проводять до різкої активації участі мас у політичному житті. Новий порядок взаємовідносин мас і влади значною мірою перебудовує традиційну конфігурацію панування/підкорення у суспільстві:

1. виникають нові способи легітимізації, які апелюють до волевиявлення мас;
2. оформлюються спеціальні інституційні механізми завоювання і утримання політичної влади – масові політичні партії, які борються за вплив виборців;
3. розвиваються нові засоби масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення), здатні значною мірою впливати на громадську свідомість мас.

Фундамент нової реалістичної політичної науки було закладено у концептуальних побудовах Г. Моски, В. Парето, М. Вебера та Р. Міхельса, які значною мірою визначили загальний напрямок подальших досліджень сфери політичного життя в ХХ столітті.

Концепція “політичного класу” Г. Моски і теорія “еліти” В. Парето. Витоки нової реалістичної теорії звичайно, відносять до концепцій італійських дослідників Гаетано Моски та Вільфреда Парето, які поставили за мету показати, яким чином і хто насправді керує суспільством.

Використовуючи історичний метод, Г. Моска прийшов до висновку про те, що в кожному суспільстві існує фундаментальний поділ на два класи