Історія політичної думки

Серед провідних сучасних політологів США можна назвати Р. Даля, Д. Істона, Р. Такера, З. Бжезинського, Ф. Хайека, Ч. Еліота. У 1935 р. Дж. Геллап організував Американський інститут громадської думки, а через чотири роки у праці «Громадська думка в демократії» виклав своє розуміння її як елемента прямої демократії. Це започаткувало новий етап дебатів щодо співвідношення прямої та представницької демократії. Наприкінці 60-х – на початку 70-х років XX ст. утвердилася практика емпіричних досліджень громадської думки (в основному з допомогою опитування), сформувалася відповідна система наукових, політичних, комерційних центрів, загострилися нечувані раніше проблеми статистики, достовірності, методик вивчення громадської думки тощо. Інститут громадської думки було визнано одним з головних елементів функціонування політичної системи. Разом із засобами масової комунікації, що формують, формулюють, відображають громадську думку, він отримав назву «четверта влада»

Новітня західна політична наука, на думку аналітиків, пройшла три якісні стадії у своєму розвитку. Перша стадія розпочалася в кінці XIX ст. і тривала до завершення Другої світової війни. На ній переважали традиційні підходи до вивчення політики, історичні, юридичні та інституціональні методи.

Друга стадія – біхевіористська – охоплює кінець Другої світової війни й до початку 60-х pp. Головним об'єктом вивчення стала поведінка людини і груп людей, збір емпіричного матеріалу і його узагальнення.

Третя стадія – постбіхевіористська (з кінця 60-х pp. XX ст.), політологія перейшла від безстороннього аналізу політичних явищ і фактів до втручання у вирішення корінних політичних і соціальних проблем

3 розвитком суспільних структур, ускладненням політичної діяльності в 50-х роках XX ст. лише емпіричних методів досліджень політичної діяльності виявилося недостатньо, особливо у прогнозуванні політичних процесів. Раціоналізація управління суспільством вимагала ширших узагальнень. Ліберально-реформаторська і радикальна антибіхевіористські течії в політології своїми розробками сформували явище, відоме як постбіхевіоральна революція, однією з ознак якої стала теорія систем, розроблена й опублікована в 1953 p. американським політологом Девідом Істоном (нар. 1917). Проте в основу дискусії, що розгорнулася у зв'язку з цим, було покладено ширші проблеми – історизм і філософсько-ціннісний підхід. Дискусія посприяла виробленню спільної думки політологів щодо необхідності доповнення структурно-функціонального аналізу політичної діяльності історичним підходом до неї, поєднання пізнавального й нормативно-ціннісного аналізу на основі «соціальної включеності» у політичний процес. Наслідком постбіхевіоральної революції стало поширення неотрадиціоналістських настроїв, відродження інтересу до політичної філософії, історії, описово-інституціонального аналізу і класичного конституціоналізму. У цілому ж постбіхевіоральна революція не змогла відвернути політологію від біхевіористсько-функціоналістської орієнтації.

Політична наука збагатилася новими напрямами в дослідженні проблем демократії. Р. Даль, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер розробили нові теоретичні моделі демократії. Найважливішим концептуальним наслідком утвердження біхевіористської методології у політичних дослідженнях став розпиток нової парадигми демократичної теорії – процесуальної (або конкурентної) теорії демократії.

Контури такої посткласичної інтерпретації можна побачити вже у А. де Токвіля, М. Вебера, Р. Міхсльса, А. Бентлі, але вперше цю теорію найчіткіше сформулював австрійський економіст Йозеф Шумпетер (1883-1950) у праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1946). Автор здійснює програмну модифікацію вихідної класичної доктрини демократії, міняючи місцями її найважливіші елементи. Оскільки у сучасному суспільстві навряд чи можливою є участь громадян як у законодавстві, так і в політичному процесі в цілому, то на перший план у змістовному трактуванні демократії виходить проблема способу визначення осіб, які реалізовуватимуть політичні рішення. За Шумпетером, демократія є перш за все певним способом « інституалізації політичних рішень «, коли «індивіди сягають влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу «. Ліберальні принципи ринкових відносин Шумпетер переносить у сферу політичного: кожен політик пропонує на продаж свій «товар», а виборець вільний зробити свій вибір як споживач. Демократію Й. Шумпетер зводить до методу, а точніше, вона стає побічнимпродуктом конкуренції в оновленні лідерів.

Доктрина технократії. Виникнення цієї доктрини пов’язуєть-ся з іменем американського професора Т. Веблена (1857-1929) й пояснюється посиленням впливу на політику науки і техні-ки. В таких умовах влада все більше концентрується в руках управляючих (менеджерів), радників, експертів тощо. Виникає нова соціально-політична система – технократія. Влада технок-ратів виходить не з інтересів суспільства, а з досягнень науки в інтересах суспільства. Ця доктрина має багато послідовників Г. Саймона (науково-управляюче суспільство), Д. Белла (пост-індустріальне суспільство), Б. Беквіта (експертократія), З. Бже-зинського (технотронне суспільство) та ін.

У післявоєнний час в Європі теж склались і розвиваються різні національні школи політології. Вони мають свою специфіку та особливості.

Англійська політична наука розвивається у двох напрямках – економічному (політика розглядається як сфера раціональної діяльності людей, що намагаються мати максимальну користь) і соціальному, який намагається побачити у політичній поведінці людей результат впливу (неусвідомленого) культурних традицій і цінностей. Переважання емпіричного підходу в межах цих напрямків обумовлено впливом американського досвіду. До найбільш актуальних проблем політології належать: партійні системи і проблеми політичний партій (Д. Карндорф, Р. Блейк,