Історія політичної думки

Поява політичної науки у Франції пов’язана з іменами Л. Дюги, М. Оріу, А. Есмена наприкінці ХІХ ст. Але найвідомішими вченими серед французських політологів є Раймон Арон (1905 – 1983рр.) та Морис Дюверже (нар. у 1917 рр.), які найбільшу увагу у своїх працях приділили дослідженню проблем розподілу влади, співвідношення влади та авторитету, ліберальній демократії та технодемократії політичних партій. Найбільш поширений напрямок політології у Франції – вивчення поведінки виборців. Цьому сприяли травневі антиурядові виступи народних мас 1968 року та підписання спільної урядової програми лівих партій у 1972 році, що змінило розподіл політичних сил в країні. Після цих подій французька політологія перейшла від філософських теоретичних розробок до аналізу кризового стану в країні і розробки конкретних рекомендацій щодо зміцнення існуючого політичного ладу.

Політична наука Франції звернулася до вивчення проблем демократії, тоталітаризму (Р. Арон), “політичного поля” (Д. Гаслі, М. Оферле, Б. Ларуа, П. Бурд’є), пропонує авангардні постмодерністські стратегії політичних досліджень (М. Фуко, Ж. -Ф. Ліотар, А. Турен та ін.). Набагато менше уваги французькі дослідники приділяють проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства тощо. Тут широко досліджується громадська думка, але практично немає досліджень політичної культури. Досить сильні позиції у Франції займають проблеми традиційної політичної науки – конституційне право і дослідження державних інститутів.

Італійська політична наука. На відміну від інших країн Західної Європи у Італії розвиток політичної науки продовжився не відразу після перемоги над фашизмом. Справа в тому, що у італійському суспільствознавстві панувала думка, на яку звертав увагу ще Г. Моска, що потрібно розвивати традиційні дисципліни (філософію, право, економіку, історію, географію), які мають своїм об’єктом ті чи інші аспекти політики. Розповсюдженню політичної науки протидіяли, як і на початку ХХ ст., дві сили – армії юристів і істориків. Відродження політичної науки почалося з повернення до спадщини Г. Моски і В. Парето, видання перекладів праць Р. Міллса, Р. Дарендорфа, М. Дюверже та інших політологів США і Західної Європи. Роль ініціатора відродження політичної науки в Італії належить “флорентійській школі”, особливо Дж. Сарторі.

Політична наука в Німеччині має свої специфічні риси. З моменту її зародження німецька політологія носить політично-філософський характер і це можна побачити на прикладі наукових досліджень М. Вебера (1864 – 1920 рр.) та Р. Міхельса (1876 – 1936 рр.). М. Вебер розробив концепцію «плебісцитарної вождистської демократії». Він вважав, що головна загроза демократичній владі виходить з посилення бюрократизації держави та суспільства. Тому необхідна така технологія відбору політичної еліти, яка дала б змогу підкорити бюрократію демократичним цілям.

Р. Міхельс відкрив «залізний закон олігархізації» будь-якої демократичної організації. На його думку, парадокс демократії полягає в тому, що, з одного боку, демократія без організації неможлива, а з іншого – з посиленням організації демократія починає зникати. Чим більше офіційний апарат будь-якої організації, тим менше в ній демократії, тому олігархія – неминучий підсумок демократії.

З 70-х р. ХХ ст. політологічні дослідження в Німеччині розвиваються досить інтенсивно. Тут можна виділити такі основні напрямки: нормативістську політологію, яка грунтується на аналізі моральних норм політичної діяльності; позитивістсько-біхевіористську емпіричну соціологію та практично – критичну науку про соціально – політичну владу. Провідними політологами Німеччини є Р. Дарендорф, К. Ленк, Р. Кенінг, Р. Лепсіус, К. фон Бейме, Т. Адорно, Ф. Нойман, Г. Майєр та ін. Проблематика їх досліджень охоплює політичний лад, політичні партії та громадські організації, аналіз політичної поведінки, політичну філософію та історію політичних ідей. Сучасні німецькі політологи намагаються зробити свою науку інтегративною надати їй синтетичного характеру.

У 70-х pp. XX ст. у розвитку західної політології почався новий період, який отримав назву «постбіхевіоральної революції». Було визнано, що головним у політології є не тільки опис, але й тлумачення політичних процесів, також відповіді на запити суспільного розвитку і вироблення альтернативних рішень. Це призвело до відродження інтересу до різнобічних дослідницьких підходів: історико-пізнавального методу, дослідницького підходу, розробленого М. Вебером, марксизму і неомарксизму, зокрема до ідей представників Франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса, Е. Фромма. Політологія знову звернулася до нормативно-інституціональних методів, що пояснюють політику як взаємодію інститутів, формальних правил і процедур. Наслідком постбіхевіоральної революції став своєрідний консенсус політологів стосовно рівноправності найбільш різнобічних підходів у вивченні політичної сфери: неприпустимості визнання пріоритету якого-небудь одного напряму.

В останні десятиліття зросла цікавість до проблем політичної модернізації (С. Хантінгтон) і проблем створення умов, що визначають демократичні перетворення різних країн.

 

 

• Суспільно-політична думка стародавнього Сходу
• Концепції політичних реимів та ідеальної держави Платона та Аристостеля
• Теологічні концепції влади в Середньовічній Європі
• Політичні погляди Н. Макіавеллі. Співвідношення політики та моралі в політичній діяльності
• Держава та соціальний договір у підходах Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж-Ж. Руссо та Ш. Монтескьє
• Політичні погляди К. Маркса
• Роль М. Вебера у формуванні сучасної політології
• Розвиток політології в США у ХХ сторіччі: головні тенденції та етапи
• Європейська політологія (проблематика Італійської, Німецької, Британської політологічних шкіл)
• Сучасна американська політична думка (Р. Даль, Г. Алмонд, Ф. Фукуяма, К. Шміттер та К. О’Доннел)

 

 

• Розвиток політичних поглядів у період Київської Русі.
• Розвиток політичної думки в Києво-Могилянській академії.
• Ідеї і практика державності в козацько-гетьманівський період.
• Богдан Хмельницький і його реформи.
• Основні ідеї державно-політичного устрою в Конституції П. Орлика.
• Політичні вчення просвітителів України про особу, суспільство, державу.
• Роль Харківського і Київського університетів в розвитку і розповсюдженні політичних ідей в Україні.
• Кирило-Мефодіївське товариство і його програма державно-політичної перебудови суспільства.
• М. Костомаров про майбутнє української державності.
• Т. Г. Шевченко про утвердження соціальної рівності і політичної свободи, громадянського самоврядування і справедливої законності.
• М. Драгоманов і його політичні погляди на майбутнє України.
• Принцип децентралізації. Роль місцевого самоуправління в творчості М. Драгоманова.
• Вплив ідей М. Драгоманова на сучасників і потомків.
• Політичні погляди І. Франко, Лесі Українки.
• Політичні погляди М. Грушевського.
• Розвиток української політичної думки в контексті державотворчого досвіду українства на початку ХХ ст.
• Суть народницького напрямку в становленні національної держави.
• Суть консервативного напрямку в становленні національної державності.
• Головні політичні ідеї національно-державницького напрямку.

Список використаних джерел:

Підручники і загальні огляди:

1. Себайн Дж., Торсон Т. Історія політичної думки. – К. : Основи, 1997. http: //litopys. org. ua/istpolit/ipd. htm
2. Сазонов М. І. – Політологія – Харків: «Фоліо», 1998.
3. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера. – К. : Тандем, 2002.
4. История политических учений / Под ред. О. В. Мартышина. – М. : Юристъ, 1996.
5. Истон Д. Политическая наука в Соединённых Штатах: прошлое и настоящее // Современная сравнительная политология. Хрестоматия. – М., 1997.
6. Чигринов В., Поліщук І. Історія політичної думки в Україні. Харків, 2000
7. Скакун О. Ф. Прогресивна політико-правова думка на Україні (ІХ ст. – 1917 р.). К., 1990.
8. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. історія української Конституції. – К., 1993.
9. Українська державність у ХХ ст (Історико-політологічний аналіз). – Київ, 1996.
10. Политология посткоммунистических обществ в Украине и России. К методологии политического анализа // Полис. – 1998. – №3.
11. Шемшученко Ю. С., Бабкін В. Д та ін. – Політологічний енциклопедичний словник – К: «Генеза», 1997.

 

Першоджерела:

1. Платон. Государство. Кн. 4, 5, 8.
2. Аристотель. Политика. Кн. 3-4.
3. Макиавелли Н. Государь
4. Гоббс Т. Левиафан. Гл. 17-19, 21, 29-30.
5. Локк Дж. Два трактата о правлении. Кн. ІІ (Гл. 7-13, 18-19).
6. Монтескье Ш. О духе законов. Кн. 2-3, 11.
7. Руссо Ж. -Ж. Об общественном договоре. Кн. 1 (Гл. 1, 6-8), Кн. 2 (Гл. 1-4), Кн. 3 (Гл. 1-7, 11-18), Кн. 4 (Гл. 1-2)
8. Гегель Г. В. Ф. Философия права. – М., 1990 § 182-183, 230-259, 272-319.
9. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. Соч. т. 21.
10. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произв. – М., 1990.
11. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. Поколение на стыке веков. – М., 1993.
12. Даль Р. Полиархия, плюрализм и пространства // Вопросы философии. – 1994. – №3.
13. Бурдье П. Социология политики. – М., 1993
14. Сартори Дж. Вертикальная демократия / /Полис. – 1993. – №2.
15. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М., 1995.
16. Грушевський М. С. Історія України – Русі. XIV-XVI віки – відносини політичні. Київ, Наукова думка., 1993, с. 338-423
17. Липинський В. Історико-політична спадщина та сучасна Україна. – Київ; Філадельфія. – 1994.
18. Томашівський С. Під колесами історії: нариси і статті. – Берлін: Вид-во „Українське слово“, 1922. – 103 с.