Історія української культури

 Сьогодення асоціюється з кризою культури. Визначальна причина феномену такої кризи – суперечність між стратегією розвитку матеріальної культури і своєрідністю духовних цінностей людства. Розвиток матеріальної культури, зумовлений науково-технічним прогресом, фактично перекодував світ людини. Для України усна народна нематеріальна традиційна культура – народна пісенна творчість, фольклорний арсенал культури – завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності, власне, перспективи існування нації. Саме в народній пісенній творчості комплекс характерологічних рис українців виявляється в унікальному наборі неповторних національних ознак. Відтак, традиційна народна і сучасна культури – два полюси в широкому спектрі міжкультурних досліджень, що становлять одну із суперечностей сучасного культурного процесу в Україні. Українська культура, як і будь-яка інша, має функцію захисту та збереження національно-державної ідентичності. Незважаючи на те, що в сучасному культурному процесі в Україні відродження почуття національної ідентичності все частіше підміняється політизацією національного питання, багаторічними пошуками “національної ідеї”, що фактично заміщають практичні кроки, які необхідно робити для її ствердження, і що становить певні суперечності у цьому процесі, культура залишається важливим генератором національної ідентичності. 

 1993 р. Кабінетом Міністрів України була затверджена програма «Освіта (Україна XXI століття) «. Вона передбачала істотну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання дітей і завершуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів. Йшлося про формування високого інтелектуального і культурного потенціалу народу як найціннішого його надбання. Принциповою позицією концепції стало визнання необхідності демократизації всіх ланок середньої та вищої школи. Важливу роль у формуванні правових засад діяльності школи відіграв прийнятий 13 травня 1999 р. Закон України «Про загальну середню освіту». її головне завдання полягає у вільному розвитку людської особистості, формуванні цінностей правового, демократичного суспільства. навчальні заклади нового типу – гімназії, ліцеї, колегіуми, яких налічувалось понад 500. В умовах розбудови державності зростала чисельність україномовних шкіл. Відповідно до Закону України «Про освіту» систему вищої освіти складали навчальні заклади І-IV рівнів акредитації. Реформування системи вищої освіти, що триває і нині, охоплює її оптимальний розподіл в рамках держави, підготовку фахівців на рівні сучасних вимог. Поряд із державними, розвиваються навчальні заклади, що перебувають у комунальній та приватній власності. Наука. З одного боку, вперше за тривалий час вчені отримали можливість без огляду на партійно-державні інстанції займатись своєю улюбленою справою. Розширились можливості публікації та впровадження результатів наукових розробок. З іншого боку, розрив існуючих наукових зв'язків у рамках колишнього СРСР ускладнив роботу багатьох колективів. В результаті за 90-ті роки вдвічі зменшився обсяг наукомісткості українського виробництва, а темпи скорочення державних витрат на науку вдвічі перевищили загальні показники падіння обсягів виробництва в державі. Майже вдвічі зменшилось число науковців. Проте за цих складних умов українська наука все ж розвивалась. Найбільшого прогресу досягнуто у сфері гуманітарних наук. Провідним центром наукових досліджень залишалась Національна академія наук. Вагомий внесок у розвиток вітчизняної науки внесли академіки НАН України Ю. Митропольський (математична фізика), Ю. Гузь (механіка), П. Костюк (фізіологія), В. Грищенко (кріобіологія), Ю. Глеба (клітинна інженерія), В. Та-цій (правознавство), І. Дзюба (літературознавство), П. Тронько, В. Смолій (історія), І. Курас (політологія), В. Шинкарук (філософія). 

За десятиліття незалежності України помічено такі тенденції в релігійному житті: • динамічний розвиток релігії й церкви; • зростання різноманітних конфесій; • існування напруження в міжконфесійних відносинах. У червні 1992 року в Києві за підтримки керівництва України прибічники митрополита Філарета об'єдналися з відновленою (24 серпня 1991 року) Українською автокефальною православною церквою й створили Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ – КП). її патріархом став голова УАПЦ Мстислав (Степан Скрипник), а його заступником – Філарет (Михайло Денисенко). Проте в УПЦ – КП відбувся розкол. Виникла нова УАПЦ. її патріархом обрано Димитрія (Володимира Ярему), а патріархом УПЦ – КП – митрополита Володимира (Василя Романюка). На початку 1999 року в Україні діяли: • Українська православна церква Московського патріархату; • Українська православна церква Київського патріархату; • Українська автокефальна православна церква; • Українська греко-католицька церква; • Римо-католицька церква. У сучасній Україні існує 17 тис. релігійних громад. Більшість з них існує на легальній основі, а ті, що загрожують громадському життю й здоров'ю людини, переслідуються згідно із законом. Це стосується сатаністів, «Білого братства», «АУН – Сенрікьо». 

У 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської Академії. Успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І. Багряного, “Пастка” (за І. Франком), телесеріал “Роксолана” та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті А. Дімарова, режисер В. Савельєв, продюсер А. Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі. Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов‘язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р. Віктюк, Б. Жолдак, С. Донченко, Б. Шарварко, та акторів Б. Ступки, А. Хостікоєва, Б. Бенюка, Н. та О. Сумських. Література. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І. Драч, Р. Іваничук, П. Загребельний, Л. Костенко, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д. Громова та О. Ладижинського), А. Валентинов, М. та С. Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н. Гавриленко). Музика. У роки незалежності українська музика, входячи в контекст світового музичного процесу, була зорієнтована на новизну, на експериментаторство, на пошуки чогось надзвичайного. Це відбилося в концептуально-образних новаціях музичного мистецтва. Констатуючи це, не можна не назвати вокально-симфонічну творчість композитора О. Козаренка, в якій панує тонка мініатюра, камерність, відмова від монументальних форм і великих виконавських складів. Кантата композитора «П’єро мертвопетлює» (прем’єра відбулася 1994 р.) – гімн самотності та рефлексії. Перша частина – «Я покажу вам безліч світів» – відтворює типову для музичного мислення доби класицизму антиномію імперативного та ліричного. Друга частина насичена типово романтичною темою самотності людини в контексті соціуму, втілює картину мегаполісу, байдужого до людини. Концепційна основа Третьої частини наближена до експресіоністського світобачення, у ній домінують ірреальність, жахлива гротесковість, фантастика та безтілесна ідеальність, що розщеплюють свідомість героя. «Скорботним гімном» самотності є Четверта частина – «Я сам». Кода- епілог (П’ята частина) «Ми прийшли до останнього пункту» підтверджує трагічне світосприймання людини на зламі епох, трагічну двоїстість і самотність людини в сучасній культурній ситуації. Не менша масштабність змісту, широта його втілення притаманні «Швейцарським фрескам» Л. Дичко – твору, створеного для читця, меццо- сопрано, дитячого хору, змішаного хору, органа та ударних (світова прем’єра відбулася на Musik- Фест – 2002). 

 Українська діаспора являє собою досить численну групу – більш 7 млн. українців проживають у колишніх радянських республіках і до 5 млн. – у далекому зарубіжжі. З найбільш великих організацій української діаспори можна відзначити Український державницький фронт (Великобританія), Український державницький фронт країн Бенілюксу, Європейський конгрес українців, Лігу українців і Лігу українок Канади, українсько-американську організацію «Воля». Політичною організацією, найбільше тісно зв'язаної з українською діаспорою на Заході, є КУН (Конгрес українських націоналістів). Його очолює Ярослава Стецько, що до свого повернення в Україну вважалася одним з лідерів діаспори. Також з діаспорою зв'язаний ще ряд менш значних правонаціоналістичних партій. Досить багато зроблено на засоби української діаспори: відкриті посольства і представництва України, зроблена гуманітарна допомога, особливо навчальною літературою і медикаментами і т. д. Чотири хвилі української еміграції: 

1.1861-й вважається роком початку масової імміграції українців, яка тривала до 1914 року і привела за океан понад 180 тисяч українців. Переважну більшість становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття – земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Вони осіли в основному у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Головні причини виїзду за океан – перенаселення, безземелля й безробіття. Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову Канади. Вони розорали сотні тисяч гектарів цілини для вирощування ярої пшениці (урожайнішу озиму в континентальному кліматі не сіють). Іммігранти привезли із собою українську пшеницю, яка була схрещена з канадською. Оскільки новий сорт дозрівав за 88 днів, то запобігав вимерзанню, отож спричинив економічний бум у Канаді наприкінці ХІХ століття. Першу хвилю імміграції називають трудовою.

2.З 1920-го по 1930 рік за кордон ринула друга хвиля українських емігрантів. Ця хвиля отримала назву політичної імміграції. створення в діаспорі дуже динамічної структури, яка охоплювала все: від спортивного життя до літературних гуртків та видань. Частково активна українська громада охопила і попередні генерації іммігрантів. Велику роль тут відіграли національні церкви – Українська православна й Українська греко-католицька зі своїми метрополіями, єпархіями, владиками, семінаріями. 

3.З 1947 року. Вони постійно виступали проти русифікації української мови і культури. Різко протестували проти ув'язнення чи фізичного нищення українських дисидентів. Серед них було чимало «остарбайтерів» – людей, вивезених з України під час другої світової війни на примусові роботи в нацистську Німеччину; значну частину становили колишні вояки УНА, ветерани української дивізії «Галичина», яким вдалося прорватися на Захід й уникнути ліквідації радянськими спецслужбами. 

4.З 1980 року. Чимало нових іммігрантів працюють в українській спільноті в галузях освіти, культури, релігії, спорту та бізнесу. Їх внесок не тільки зміцнює українську діаспору в Канаді, а й забезпечує її майбутність у ХХІ столітті. Українська діаспора відрізняється від діаспор інших народів тим, що вона не мала повнокровних зв'язків із Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а й у культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Мало того, радянська влада змальовувала образ діаспори як ворожої сили, яка бажає лиха українському народові.