Історія української культури

Предмет:

Культура

Тип роботи:

Інше

К-сть сторінок:

179

Мова:

Українська

Оцінка:

університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора -літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний внесок у розвиток магнетизму електротехніки зробив М. Д. Пильчиков, який тривалий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, завідувач кафедри хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. В галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Г. Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О. О. Потебні. У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860-1870 роках. В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В. О. Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях). Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

67. Український театр ХІХ ст. : історія становлення, суспільно-політична функція, мистецькі орієнтири.

Правда, були в ту пору на Україні ще театри кріпацький і професійний, що дожили не тільки до «Наталки-Полтавки», а існували і пізніш, мало не до часів М. Кропивницького. Але ці театри обслуговували поміщицькі та урядовські кола і були зовсім одірвані від українського народного ґрунту. Репертуар, мистецькі засоби і сценічна техніка їх мало досліджені. Можна лише сказати, що на цих театрах виставлялися, переважно, фантастично-романтичні п'єси польською мовою (на правобережній Україні) або російською (на Україні лівобережній), і лише випадково давалися вистави мовою українською. В кожному разі український театр XIX ст., який через довге провалля прийшов на зміну шкільному театру і веселою «Наталкою-Полтавкою» почав свою нову добу, не був підготований кріпацьким театром. Він організувався з міських акторів і аматорів і ще довгий час мав епізодичний або аматорський характер. Культивував цей театр ті ж самі жанри, що в той час панували на російській сцені і в Західній Європі: це були – комічна опера, водевіль і мелодрама. Але український театр використовував ці жанри на свій лад: по-перше, він насичував їх селянським побутом, а по-друге, яскраво оздоблював своєрідною українською етнографікою (убрання, спів, танок тощо). Всі ці особливості легко помітити уже в п'єсах І. Котляревського («Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник») ; його найближчі наступники продовжували цю традицію і через Г. Квітку-Основ'яненка, T. Шевченка, Я. Кухаренка, С. Гулака -Артемовського, О. Стороженка, В. Александрова й ін. вона доходить до видатних драматургів і театральних діячів другої половини XIX ст. : до М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого. Започаткували нову укр. Драматургію І. Котляревський, який написав п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Вони були поставлені Котляревським у Полтавському театрі в 1819. Загалом же, український театр XIX ст. залишив по собі велику і багату спадщину. Імена І. Котляревського, Г. Квітки -Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Щепкіна, К. Соленика, С. Гулака -Артемовського, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Заньковецької, М. Садовського, П. Саксаганського, Г. Затиркевич-Карпинської і багатьох інших навіки лишаться на скрижалях нашого театрального минулого. Це – наша класика. Ми любимо її й шануємо. І не дарма кращі п'єси з репертуару XIX ст. так часто фігурують на афішах радянських театрів і з таким захопленням сприймаються радянським глядачем

68. М. П. Драгоманов та його місце в історії української культури.

Драгоманов Михайло Петрович (Гадяч, Полтавська область) – український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових. В історії української культури XIX ст. чільне місце посідає М. П. Драгоманов – один з лідерів Старої громади, її провідний діяч. Це – великий мислитель, будитель свободи, постать світового масштабу. Він – великою мірою предтеча, духовний попередник сьогоднішньої незалежної та демократичної України. Багато що в нинішньому розвитку України він передбачив ще понад 100 років тому. М. Драгоманов є зачинатилем українського соціалістичного руху, але його погляди великою мірою відрізнялися від марксистських. Тому ім’я його або замовчувалось, або піддавалось незаслуженій критиці. М. Драгоманов у своїх наукових і літературно-критичних працях 1870-1890-х років вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. М. Драгоманов виступив на захист української культури від політики самодержавного уряду, а також російського і польського шовінізму. Разом з тим він прагнув очистити цю культуру від національної обмеженості, а головне – відірваності від інтересів і потреб народу. М. Драгоманов став однією з перших жертв хвилі репресій проти українського