Історія української культури

Предмет:

Культура

Тип роботи:

Інше

К-сть сторінок:

179

Мова:

Українська

Оцінка:

а традиція політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст. Всю другу половину XIX століття активність національної інтелігенції розгортається майже виключно в сфері «культурництва». У кінці 50-х років на Правобережжі серед дворянства та інтелігенції, в тому числі польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському народу, поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів руху став В. Антонович, у майбутньому визначний історик. Прихильників таких поглядів стали називати «хлопоманами», тобто «любителями народу». Як розвиток тих же настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського університету створюється напівлегальна культурно-просвітницька організація «Громада». Свою мету вона бачила в просвіті народної маси, для чого організовувалися безкоштовні недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна школа, де готували вчителів для сільських шкіл. Всі викладачі працювали в ній безкоштовно. У київській «Громаді» брав участь М. Драгоманов – історик, політичний діяч, Подібні громади виникли в багатьох містах. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Осередком національно-культурної роботи у 70-90-х роках XIX століття стала Київська – так звана «Стара Громада», що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції – В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький.

63. Українсько-російські культурні взаємини ХVІІІ -ХІХ ст. Репресії царизму проти української культури.

З другої половини 18ст. освіта, як і вся укр. культура, почала поступово занепадати. Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й укр. Народ, влити його у великоруську націю. Тому дедалі жорстокіше переслідувалась укр. Культура, заборони на все українське буле фатальними. Багата, соковита, пісенна укр. Мова оголошувалась “малороссийским наречием». З 1721 р. набуло чинності царське розпорядження про заборону друкованого слова в Україні. У знаряддя русифікації укр. Народу була перетворена і черква, що століттями виступала центром і рушієм освіти в Укр. Пізніше у зв’язку із закріпаченням селян і колоніально-русифікаторською політикою царизму, майже на нівець було зведено початкову освіту. На західноукр. землях школи були під значним впливом католицької церкви. Впродовж другої половини 18ст., укр. Шляхетство при кожній нагоді ставило питання про заснування університету «по примеру находящихся в иностранных государствах». Але його було відкрито лише в 1805р (Харків). На відміну від інших російських університетів, Харківський було відкрити за бажанням місцевого населення та на його пожертвування. Наступним був Київський університет (1833) та Новоросійський в Одесі (1865). Українська культура розвивалася в тісному єднанні з культурами слов'янських народів, зокрема з російською культурою. Прогресивні російські письменники, художники, композитори виявляли великий інтерес до України і в своїй творчості широко розробляли мотиви й теми з життя українського народу, виступали на його захист, протестували проти політики національного гноблення, що її проводив царський уряд. Російські учені вивчали історію, мову, географію, побут українського народу, в ряді випадків працювали в Україні. Українські вчені, письменники, митці часто здобували освіту в російських навчальних закладах, запозичували досвід передових діячів російської культури, мали з ними тісні дружні взаємини, користувалися їхніми порадами. Багато з них працювали в Росії, писали твори російською мовою, їх стали вважати діячами російської культури. В Україні Харківський і Київський університети, незважаючи на несприятливі умови і, передусім, репресії царського уряду, силами передової, прогресивної професури внесли значний вклад у підготовку наукових кадрів і розвиток вітчизняної Науки. Так, за дореформений час 66 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Московському, Київському, Казанському та інших університетах.

64. Іван Котляревський – засновник нової української літератури.

В історії нашої культури є діячі, які особливо яскраво й багатогранно відобразили в своїй творчості душу народу, його національну своєрідність, поетичну вдачу. До таких належить Іван Петрович Котляревський, класик нової української літератури, видатний письменник-реаліст, автор славнозвісної “Енеїди” і “Наталки Полтавки”. У важкі часи самодержавства він розкривав духовну велич рідного народу, його мрії, у конкретних художніх образах утілив його віру в краще майбутнє. Вихід у світ “Енеїди” став епохальним явищем в історії української культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. побачила світ у Петербурзі 1798 р. без відома автора, з ініціативи і на кошти багатого конотопського поміщика М. Парпури, який жив тоді в столиці й займався видавничою діяльністю, відаючи друкарнею Медичної колегії. Поема вийшла під назвою “Малороссийская Энеида в трех частях” з присвятною сторінкою “Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается”. Друге видання “Енеїди” з'явилося в Петербурзі 1808 р., трете, тепер уже підготовлене автором і доповнене четвертою частиною, появилося 1809 р. Повний текст поеми під назвою “Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским” був опублікований в 1842 р. в Харкові, вже після смерті письменника. Поема “Енеїда” в своїй суті твір реалістичний, побудований на життєвій основі. Автор її раз у раз говорить про потребу стати ближче до реального життя, про те, що, власне, в цьому – завдання і смисл поезії. Живопис І. П. Котляревського цілком земний, наскрізь пройнятий “людським духом”, людськими радощами. Все тут виблискує сонцем, дихає на повні груди. Все пройняте молодецтвом, що не знає впину. Поет не приховує, що