Історія української культури

 

 Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо. Культура, як термін походить від лат. сultura – обробіток освіта, розвиток. Культуру поділяють на матеріальну і духовну: Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Духовна культура – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства. Історія культури України вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників. 

Усвідомлення людського воління як життєвого підґрунтя об’єднання різних форм життєдіяльності в пізнавальну та життєву цілісність світу національної культури є історично необхідним кроком у філософському осмисленні феномена культури. За своїм спрямуванням волюнтаристський світогляд націоналізму, безперечно поцілений на вольове ствердження національно-культурної цілісності, яке, як ми бачили, можна правильно зрозуміти лише в загальному контексті романтичного руху в європейській культурі та філософії воління. З цих позицій виходить також політично актуальне спростування марксистського ідеалу культури як своєрідного інтернаціоналу загальнолюдської позанаціональної спільноти, побудованої на гармонізуючих просвітницьких засадах, розвинутих до універсальності буття та свідомості. Проте й сьогодні національно-радикально зорієнтований світогляд, пробуджений останніми суспільними зрушеннями як серед населення, так і серед представників політичної та творчої еліти, вагається з практичним ров’язанням складної проблеми поєднання протилежних культурницьких орієнтацій – доцентрової – на відродження традиційних образів та способів національного життя, з одного боку, та відцентрової – необхідності рецепції культурних універсалій, тобто спрямування суспільної творчості на позанаціональні норми й цінності сучасної цивілізації – з другого. Все це дає підстави загалом визначити світоглядні засади націоналізму як ідейне заперечення просвітницько-діяльнісного руху забуття світу національної культури. У першій концептуальній засаді вольового націоналізму вже криються всі наступні, які є лише політико-ідеологічною реплікацією романтично-волюнтаристського світогляду. Це – наполягання на «войовничості» національної ідеології, що грунтується на експансіоністській атрибуції феномена волі як волі до життя, волі до влади. Якщо вилучити з наведених визначень їх світоглядну спрямованість, тобто виокремити самі засади вольового витлумачення можливостей буття національного світу, то можна побачити їх граничну спорідненість із загальним модерним образом людської культури. Інакше кажучи, незважаючи на всі явні сповідання культурницької ідеї повернення до світу національного буття, попри свідоме антипросвітницьке спрямування, вольовий світогляд залишається у межах формуючо-активницького розуміння культури або у філософських схемах пояснення й навиках класичного мислення. Проект Модерну, що окреслює велику епоху європейської культури з Нового часу до нашої сучасності разом з її самопорозумінням, вбирає до себе традицію романтично-вольового витлумачення світу. Настановлений на реальність життєвого плину людського буття в культурі перетворюючий активізм волюнтаристичного світогляду є в цьому розумінні лише продовженням просвітницьких ідеалів предметно-спрямованого формування людини й її світу. Грунтуючись на чуттєво-предметній інтенціональності всіх різновидів життєвого воління, волюнтаристський погляд на культуру історично доповнює споглядальність Просвітництва можливістю вольвої реалізації творчих ідеалів. Поєднання в єдиному руслі культури Модерну з романтичною «дієвістю», якщо так узагальнити Фіхтеву «діюдіяння», просвітницький ідеалістичний образ культури набув значення реальної сили людського воління, що формує справжнє життя й дійсне людське буття. Підпорядковане «великому стилю» епохи Модерну романтично-вольове світопереживання, незважаючи на його явну, а у вигляді націоналістичної ідеології часто-густо підкреслено галасливу турботу про «нашу», українську культуру, все ж таки неспроможне подолати модерний феномен його забуття. Щоб зрозуміти цю внутрішню суперечливість національно-вольового світогляду, є сенс ретельніше проаналізувати філософсько-методологічні засади притаманного йому культурницького активізму. Філософське значення романтичного руху до повернення культурно-життєвих витоків найглибше продумав Ф. Ніцше. Не з’ясовуючи існуючих інтерпретацій його вчення взагалі і концепції культури зокрема, візьмемо лише ту розвинену форму обговорення цікавої для нас теми, яка відображена у зрозумілій в контексті нашого дослідження ідеї вічного повернення того самого. Якщо відкинути її філософсько-натуралістичні витлумачення, притаманні й первинному розумінню самим автором світоглядного змісту цієї ідеї, то в стислому викладенні йтиметься про волю й воління як граничне підґрунтя буття людини у світі культури. Інакше кажучи, на противагу ідеалам Просвітництва Ніцше найсерйозніше обгрунтовує думку про своєрідне «апріорі волі» – положення