Історія української культури

може бути спрямована на суспільне благо. А ще вони сподівалися, що завдяки досягнутому достаткові, суспільному вихованню дітей та колективістським відносинам усередині асоціації відбудеться зміна звичок індивідів, відкриття і розвиток їхніх талантів. Принцип асоціації поширювався не тільки на об'єднання індивідів, а й на об'єднання первинних соціальних спільностей у світовому масштабі. Ця єдність має знайти свій вираз у єдності основ господарського ладу та прямого податкового обкладання, в організації промислових армій та їхньої взаємодопомоги під час вирішення глобальних проблем, запровадження спільних грошей, спільної мови, шрифту і т. ін. У другій половині XIX ст. ідея розвитку цивілізації як прогресивного в цілому процесу поступилася місцем ідеї еволюції, навіть відмові від характеристики будь-якої спрямованості історичного процесу. Започаткував нову орієнтацію англійський філософ-позитивіст Г. Спенсер. Він рішуче виступив проти колективізму, вважаючи його абсурдним і шкідливим для індивідів суспільства. Відштовхуючись від біологічних моделей позитивного знання, зокрема від теорії походження Ч. Дарвіна, Спенсер стверджував, що суспільний розвиток також здійснюється відповідно до загальних законів еволюції, маючи на увазі не вдосконалення різних аспектів життя, а лише рух суспільства та його структур від одноманітності до багатоманітності. Ці закони можуть бути і часто бувають зупинені або розладнані, але не можуть бути поліпшені штучно, позаяк цей процес стихійний. Вирізнялися оригінальністю погляди на цивілізацію американського дослідника Л. Моргана. Поширивши ідею розвитку на первісне суспільство, він показав передумови виникнення цивілізації. З-поміж факторів, які забезпечують повторюваність і закономірність розвитку територіально переділених первісних суспільств, він вирізнив чотири визначальні: винаходи й відкриття; розвиток ідеї управління; еволюцію сім'ї та шлюбу; зміну форм власності. На цій основі виникла цивілізація як природничо-історичний результат розвитку первісного суспільства, з яким вона пов'язана генетичне, але від якого принципово відрізняється рівнем розвитку і соціальною структурою. Досвід людства, писав Морган, створив два плани суспільного ладу. Перший являє собою суспільну організацію, засновану на родах і племенах; другий, пізніший, – організацію політичну, засновану на спільності території. Морган уважав, що час від приходу цивілізації – це мізерна частка часу, прожита людством. Об'єктивістський позитивізм у тлумаченні цивілізації поступився романтичній критиці цивілізації. У романтиків цивілізація остаточно відривається від культури і протиставляється як щось зовнішнє, бездуховне, мертве. Апостолом цього напряму став Ф. Ніцше. Будучи непослідовним у своїх поглядах, Ніцше то подейкував про загибель культури, то в дусі соціал- дарвінізму підносив до рівня культу силу, яка підкоряє, змушує служити собі культуру. Досить цікаву концепцію цивілізації запропонував А. Тойнбі. Він спробував віднайти сенс усієї попередньої історії. В пошуках цього сенсу Тойнбі звернувся до теологічної ідеї двосвітності людського існування. За авансценою драми людства приховано діють задум і воля божественного режисера, який залишив виконавцям можливість розгадати його задум і в цих межах проявити самодіяльність, адже кожна людина, крім своєї належності до «граду земного», тобто до історії, належить і «граду небесному», тобто вселенському братству. Ця задача вирішується, на думку Тойнбі, за допомогою механізму «виклик – відповідь». Першими самостійними відповідями людства на божественний виклик стали вихід людства з природного стану і зародження цивілізації. Проте не кожне примітивне суспільство було здатне відповісти на божественний виклик і далеко не кожна відповідь була продуктивною. Тому, поряд із великими цивілізаціями, в історії були й недорозвинені, або закостенілі. Відмінність великих цивілізацій від нереалізованих полягає в тому, що їхня відповідь була не просто задовільною, а породжувала новий виклик. Це, за Тойнбі, забезпечує в цілому прогресивне розгортання історичного процесу, що, своєю чергою, було закладене божественним провидінням. Одначе, якщо в попередні епохи розвиток цивілізації мав локальний характер і загибель окремих цивілізацій у разі їх недієздатності (неспроможності) дати правильну відповідь нічого не міняла в загальній долі світової цивілізації, оскільки десь поряд вдала відповідь іншої, спроможної на це, цивілізації відновлювала розірвану єдність, то в сучасну епоху, відзначав Тойнбі, напруження сягнуло апогею. Сенс і доля історії залежать від альтернативного вирішення, кинутого їй виклику: або переможе Зло, і тоді ядерним апокаліпсисом завершиться історія людства, або переможе Добро, і людство вступить у фазу позачасового існування, що його Тойнбі ототожнював із Вселенською Церквою. Отож, поставивши справді актуальну проблему, повз яку зараз не може пройти жоден чесний вчений, Тойнбі перевів її вирішення у трансцендентальну сферу.