Історія української культури

забезпечення та захисту своїх інтересів, до яких просвітителі відносять: життя, безпеку, свободу, власність. Але суспільний стан вимагає відчуження природних суверенних прав індивідів на користь суспільного цілого – громадянського суспільства. Об'єднання в громадянське суспільство, тобто цивілізацію, дає роду людському недосяжні переваги, порівняно з іншими живими істотами, – індустрію, освіту, культуру, здатність забезпечити процвітання, щастя і прогрес. Якщо ж досі людство неудосягло досконалого стану, то лише тому, що індивіди недостатньо освічені, а законодавці – зажерливі та жорстокі. У науці поняття «цивілізація» тлумачиться багатозначно. Слід сказати, що для такої багатозначності існують серйозні підстави. Виправданим є також зіставлення цивілізації з культурою. Деякі автори ототожнюють цивілізацію та культуру, інші, навпаки, протиставляють їх. Цивілізація являє собою етап у розвиткові культури. Вона виникає на історичному етапі переходу від привласнювальної до продукуючої економіки. Культура пронизує всі сфери життя, всі сфери людської діяльності – як матеріальної, так і духовної. Культура – це якісна характеристика суспільного життя, специфічний спосіб розвитку життєдіяльності людини, що знаходить вираз у результатах діяльності, в системі соціальних норм та інститутів. Вона регулює відносини між людьми, між суспільством і природою, формує конкретно-історичний тип особи. Культура – це міра розвитку особи, цивілізація – міра розвитку суспільства. Ці дві міри існують тільки в діалектичній єдності. Проблема співвідношення суспільства та особи, цивілізації та культури в давніх-давен привертала увагу мислителів. Іще Арістотель писав, що людина поза суспільством – або бог, або звір. Людина стає людиною тільки в конкретній системі суспільних відносин, у певному соціальному контексті. З перших кроків розроблення концепції цивілізації позначилися два протилежні підходи. Один із них починається з творів Фергюсона й Мірабо, Вольтера і Гердера. Цивілізація для цих мислителів – породження розуму, запорука справедливості та благодаті. Шотландський історик і філософ А. Фергюсон (1723- 1816) вперше використав поняття «цивілізація» для позначення певної стадії всесвітньо-історичного процесу. Фергюсон дійшов висновку, що від середини XVIII ст., всупереч логіці розуму, громадянський союз в особі держави закріпив економічну нерівність і політичне насильство. Народи Європи, які першими досягли цивілізації, впали у варварство набагато гірше від того, яке вони називають цим іменем. Цивілізація з умов благодаті перетворилася на лихо народів, на кайдани тиранії та рабства. Цивілізація нищить культуру, яка є «квітами мистецтва та наук», змушує людей любити своє рабство. Руссо протиставляв поняття «цивілізація» та «культура». На його думку, дух, як і тіло, має свої потреби. Потреби тіла, що складають підвалини суспільства, забезпечуються з допомогою законодавства, устрою держави, системи безпеки. Потреби духу в самовдосконаленні покликана задовольнити культура з допомогою мистецтва та наук. У філософії Гегеля поняттю «цивілізація» не приділено особливої уваги. Важливим моментом гегелівської філософії історії була ідея об'єктивної закономірності історичного процесу. Цю ідею сформулювали задовго до Гегеля. її розвивали італійський філософ-гуманіст Дж. Віко, французькі просвітителі Ш. Монтеск'є та М. -Ж. -А. Кондорсе. Одначе в їхніх працях об'єктивність історичної закономірності вводилася за аналогією з законами природи як її вищий прояв або таємний задум. На відміну від них Гегель підкреслював специфіку історичної закономірності. Якщо природі притаманне вічне циклічне повторення форм, то розвиток людської історії можна розглядати тільки в зв'язку з виникненням нового, досконалішого. Водночас у філософії історії Гегеля явно простежується ідея наперед визначеності, закінченості історичного процесу. Раціоналістичну концепцію цивілізації як прогресу громадянського суспільства розвивали французькі історики XIX ст. О. Тьєрі, Ф. Гізо, Ф. Міньє. Для істориків періоду Реставрації цивілізація – незаперечний факт, доступний для спостереження та описання. Цивілізацію як вершину і підсумок історичного розвитку вони аналізували у зв'язку з інститутами громадянського суспільства: державою, законодавством, податковою системою, комерцією, класовими і становими відносинами. Удосконалення суспільних інститутів – магістральна лінія суспільного прогресу, хоч історики розуміли, що громадянське суспільство не є його основою. Вони розглядали трирівневу структуру суспільного життя: громадянське суспільство; відносини як внутрішні пружини, які підштовхують розвиток громадянського суспільства; культуру як рух та боротьбу ідей. Якщо для французьких істориків сучасна їм цивілізацій була об'єктом апологетики, то соціалісти-утопісти А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен піддали її нищівній критиці. Цивілізація, за Фур'є, являє собою завершальну стадію розвитку людства на шляху до соціальності. Асоціація – це вільний союз індивідів на основі спільного колективного виробництва, розподілу життєвих благ і духовних цінностей з метою загального щастя. Фур'є протиставляв асоціацію, як соціальну структуру майбутнього гармонійного суспільства, цивілізації, заснованій на примусі й насильстві. Всесвітня асоціація – ось наше майбутнє, вважав Сен-Сімон. Кожному за його здібностями і справами – таким має бути нове право, яке заступить право завоювання. Людина не буде експлуатувати людину, але людина, яка вступила в товариство з іншою людиною, експлуатуватиме світ. Вільна асоціація індивідів не приходить сама по собі, а вимагає справжнього мистецтва суспільного будівництва. Вільна колективна діяльність передбачає наукову організацію та дисципліну на основі планового начала і постійного суспільного контролю. Новий суспільний лад матиме досить складну багаторівневу, багатофункціональну організацію. На відміну від просвітителів, вони розглядали рівність людей не як вихідний (початковий) етап їхнього природного стану, а як мету і результат суспільного розвитку. Люди є різними за своїми пристрастями, здібностями, потребами. При цьому утопісти вважали, що їхні сучасники напевно не відмовляться від приватної власності. Одначе внаслідок розумної та справедливої організації суспільства ця пристрасть, поставлена під суспільний контроль,