Історія української культури

Кінець ХVІІІ – початок ХХ ст. є періодом національно-культурного відродження на українських землях. Головним його моментом було формування і пробудження національної самосвідомості, активного політичного життя і модерної української культури. Джерела українського національно-культурного відродження треба шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Лівобережна Україна мала політичну і культурну автономію. Це сприяло тому, що саме тут відроджувалася національна культура, зокрема література і народна поезія. Другим чинником українського відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIII ст. На Заході. Першими серед слов’янських народів, що захопились цими ідеями на початку ХІХ ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з’явилися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише описом різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів), то згодом вони стали основою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався у загальноєвропейському та слов’янському руслі. Слід зауважити, що шляхта та дворянство України не усвідомлювали і недооцінювали краси й багатства народної мови. Церква була підпорядкована державі, а священики прирівняні до державних службовців. Було вжито цілеспрямованих заходів щодо підвищення освітнього рівня греко-католицького духовенства. Наприкінці XVIII ст. багато священиків ледве вміли читати церковні книги, а вміння відправляти церковну службу вони переймали від батьків. Зневажливе ставлення влади до української мови як до селянської – „ мови пастухів”. Були відкриті парафіяльні школи (І. Могильницький, Й. Левицький, Й. Лозинський), які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Перміської єпархії нарахувалося понад 380 таких шкіл, -20, 30рр. З'являються перші граматики (спочатку – у рукописах, пізніше – друком) української мови І. Могильницького (1822), Й. Лозинського (1833), Й. Левицького (1834). На початку 30-х років на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, очолюване «Руською трійцею» -М. Шашкевичем (1811-1843рр.), Яковом Головацьким (1814-1888рр.) та І. Вагилевичем. Культурно-просвітницька діяльність „ Руської трійці” започаткувала справжнє, національно-культурне відродження. Великий інтерес проявляли діячі „ Руської трійці” до народної творчості, вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. „ Русалка Дністрова” (Шашкевич), там прозвучав заклик до культурного та літературного відродження „ русинів”, духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України. 

У 19ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основої національної свідомості. Перша в українській історії національно-культурна організація виникла в 1833 році у Львові. Це був нелегальний гурток, який організували М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький, які вчилися в духовній семінарії. Їх символічно назвали «Руською трійцею» (русинами називали західних українців). Вступаючий у гурток давав клятву утверджувати права рідної мови, перекладати слов'янських авторів, робити все для воскресіння українського народу до нового життя. Вищим досягненням гуртка стала публікація в 1837 році альманаху «Русалка Дністровая». У нього увійшли «Передмова» Шашкевича із закликом до відродження української літератури в Галичині, добірка народних пісень, перекази.. Основою для заборони могло послужити навіть те, що книга надрукована не церковним шрифтом, а так званою «гражданкою», простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах виступ «Руської трійці» не знайшов продовження. Головний його ініціатор – М. Шашкевич – зайнявся літературною творчістю, став першим народним поетом Галичини, але жив у найважчих матеріальних умовах і помер дуже молодим. У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Східній Україні, що виражалося насамперед у вже описаному літературному процесі. У Києві приблизно в 1845 році виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство – не культурна, а політична національна організація, перша в історії України, і, що характерно, створюють її видатні діячі вітчизняної культури (М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, Т. Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою – слов'янська єдність, створення федерації слов'янських демократичних республік. Ідеї організації – рівність людей, необхідність знищення кріпацтва – пронизували творчість його організаторів. Розгром братства в 1847 році важко відбився на всьому розвитку української культури,