Історія української культури

Ораторська література, або церковна проповідь, – ще один визначний жанр оригінального письменства княжої Русі. Перше місце серед  його творів належить “Слову про закон і благодать” митрополита Іларіона. Митрополит виголосив цю проповідь над гробом Володимира, в присутності князя Ярослава Мудрого між 1037 і 1050 рр. Твір дає блискучу антитезу язичництва та християнства, картину хрещення Русі. Всю заслугу його Іларіон приписує Володимирові (тобто відкидає візантійський вплив, а це було важливо, якщо пригадати, що Іларіон був першим київським митрополитом, який був обраний із русичів без згоди Константинополя, оскільки у цей час Русь активно намагалася звільнитися з-під візантійської “опіки”). Іларіон виходить із переконання, що “закон” і “благодать” (тобто Старий і Новий Заповіт) – протилежні, виключають одне одного. “Закон”, на його погляд, роз’єднує народ, підносячи одних і принижуючи інших. Інша справа – істина. Вона – універсальна, всеохоплююча й, унаслідок цього, тотожна “благодаті”. За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів Старого і Нового Заповіту Іларіон реабілітує язичництво, проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті істині, спрямовані до неї. Християнська віра нероздільна з єдинодержавством. Іларіон ішов від євангельської доктрини, але підпорядковував її світській політиці, перетворюючи на ідеологію централізованої держави. Крім того, відстоювалася ідея самобутності Київської церкви.

Розвивалася й вітчизняна житійна література. Вона поділяється на дві тематичні групи. Перша з них – твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, “рівноапостольних” княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші. Особливе місце серед агіографічних творів посідає літературна пам’ятка початку ХІІІ ст. – “Києво-Печерський патерик”. Це збірка легенд і житій про святих, чиї імена пов’язані з Києво-Печерським монастирем. За цими легендами, печерські святі люди – особливого складу, вони будь-що прагнули досягти аскетичного ідеалу життя.

Повчальна, або педагогічна, література також відігравала важливу роль. Видатним твором цього жанру, безперечно, є “Повчання дітям” Володимира Мономаха. Основна його ідея – тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватись про свою землю та її підданих. Князь не повинен покладатись на своїх безпосередніх помічників, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружиннникам розоряти села і житниці. Князь має знати іноземні мови, як знав їх батько Володимира Всеволод, котрий “дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель”. “Повчання” закінчується спогадами Мономаха, які, по суті, є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.

Серед мислителів цієї доби виділяється також Лука Жидята, автор “Повчання братії”. Головне місце у цьому творі посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності та лихослів’я.

Паломницька література. Її виникнення пов’язане з поширенням подорожей (паломництв) до різних релігійних центрів – до Константинополя, афонських монастирів і особливо до Палестини, де знаходився «Гроб Господній». Слово «паломник» походить від грецького "paloma" – пальмова гілка. Її приносили мандрівники із подорожі у Палестину, оскільки за біблійною легендою саме пальмовим гіллям встилали жителі Єрусалима шлях Ісуса Христа, коли він увійшов у їхнє місто за п’ять днів до страти. Опис згаданих подорожей і містить паломницька література.

Художня література. Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї вітчизняної культури є “Слово о полку Ігоревім”.  Про автора твору нічого невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій. Він палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос з лірикою. Основна тема твору – єднання в ім’я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб не повторювати вже зроблених помилок.

На особливу увагу заслуговує літературна пам’ятка “Слово про погибель Руської землі”, написана приблизно у 40-і роки ХІІІ ст. у зв’язку з монголо-татарською навалою. Як і попередній твір, її характеризує високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують елементи уславлення і плачу, головний герой у них – земля руська, обидва написані після поразок. 

Розвиток літератури Київської Русі відбувався у нерозривному зв’язку з освітою й знанням. Письменство і школа була головним засобом ширення освіти. Піклування про цю культурну галузь із часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій учились або, як пише літопис, “постигали учение книжное” діти найближчого оточення князя. “Учение книжное” – це не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як вважав Б.Д.Греков, дітей феодальної знаті брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити з них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією й іншими країнами.

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. У 1086 р. дочка Всеволода Ярославича і сестра Володимира Мономаха Ганна заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Ще раніше