Історія української культури. Частина 2

Українська культура Нового часу розвивалась в умовах важкої, сповненої трагізму і героїки боротьби народу за свою незалежність і державність, кульмінацією якої стала визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького 1648-1654 рр. Це була епоха нових якісних змін в духовному житті України, що пов’язані з формуванням національної самосвідомості. На XVII-XVIII ст. припадає розквіт вітчизняної культури за часів гетьманування Івана Мазепи, Івана Скоропадського та Кирила Розумовського, коли Україна стояла на рівні найбільш освічених країн Європи, і разом з тим її нищення російським царатом після зруйнування Запорізької Січі (1764), поділу українських земель на губернії, юридичного оформлення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права (1783), що перетворювало Україну в російську колонію. Але не зникла національна енергія, від кінця XVIII ст., за словами Є. Маланюка, наступало її «переключення» з політики на культуру.

Для людської спільноти Нового часу властива нова суспільна свідомість та нові капіталістичні відносини. Сформувався тип національної держави, яка остаточно змінила величезну космополітичну імперію. Відтепер Європа існувала як конгломерація національних спільнот, кожна з яких відстоювала власні інтереси. Формувався новий прошарок суспільства – буржуазія. Ці люди прагнули незалежності від існуючих порядків, гроші ставали для них еквівалентом свободи, вони навчилися примножувати капітал та за його допомогою впливати на життя.

На початку XVIII ст. в масовій свідомості європейців відбувалися важливі соціально-психологічні зрушення, серед найважливіших – виникнення ідеалу республіканського устрою. Цей переворот у світогляді людей, що жили в монархічній державі, як і покоління їхніх предків, настільки значний, що вважається одним з головних завоювань демократичної культури Нового часу. В основі республіканського ідеалу насамперед ідея рівності, навіть якщо вона розумілася обмежено – як рівність виключно правова. Республіканські погляди звільняли від психології беззастережного підпорядкування, орієнтували на визнання прав більшості.

Авторство першої в Європі державної конституції належить українському гетьману Пилипу Орлику. Складена ним разом з козацькою старшиною угода 1710 р. «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» отримала назву «Конституція П. Орлика». Вона складалася із 16 статей, кожна з яких формулювала норми в усіх галузях державного та суспільного життя і була діючим нормативним документом на Правобережній Україні до 1714 р. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя.

Разом з тим у XVIII ст. будувалась чітка й послідовна морально-правова концепція лібералізму, яка й сьогодні покладена людством в основу міжнародних законів щодо прав людини. Головний принцип цієї концепції – свобода (політична та громадянська) особистості. Його було зафіксовано в Статті 2 «Декларації прав людини і громадянина», прийнятій Французькою революцією: «мета будь-якого політичного союзу – збереження природних і непорушних прав людини». Таким чином, саме у культурі Нового часу започатковано суспільні і правові ідеї, які лягли в основу державного будівництва сучасної європейської цивілізації. Загальновизнано, що Ж. Ж. Руссо – основоположник ідеї народного суверенітету, а Ш. Л. Монтеск’є започаткував ідею політичної і громадянської свободи та поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

В цю епоху змінювалося становлення до релігії, поширювались вільнодумні ідеї, що були пов’язані з релігійно-філософськими вченнями – пантеїзмом (грец. pan – все, theos -бог), за яким бог ототожнюється з природою, розчиняється в ній, та деїзмом (англ. deism, лат. deus – бог), що визнає бога першопричиною світу, але заперечує його втручання в явища природи й суспільного життя. Змінювався і характер релігійності: з одного боку, вона усе більше ставала приватною справою (особливо в протестантському середовищі), орієнтувалася на внутрішню совість і особистий порятунок, а з іншого боку – усе частіше виливалася в зовнішні форми офіційної обрядовості. Якщо у XVII ст. в католицьких країнах Західної Європи вплив духівництва на ідеологію і політику залишався значним (в деяких з них навіть посилювався), а в Україні 1620 р. Єрусалимським патріархатом за допомогою братств і козацтва відновлено православну ієрархію, що започаткувало рух за автокефалію української православної церкви, то у XVIII ст. одним з напрямів духовного життя Європи стало прагнення до секуляризації культури, максимального розвитку в ній незалежних від церкви світських засад.

Філософське обґрунтування різних форм пізнавальної діяльності Нового часу було реалізоване у рамках суперечливих напрямків – раціоналізму, одного боку, та сенсуалізму й емпіризму – з другого. Раціоналізм (лат. ratio – розум) визнає єдиним джерелом пізнання світу розум. Засновником класичного раціоналізму вважають французького філософа і математика Рене Декарта (1596-1650), який вимовив: «Cogito ergo sum» («Я мислю – отже, існую»). Принцип декартівського раціоналізму презентував мислення, яке надавало людському існуванню справжнього сенсу. Розум здатний істинно осмислити існуючу реальність і не допускає можливості отримати хибних знань внаслідок пізнавальної діяльності, якщо розум помиляється, то лише через емоції і волю. Ця раціоналістична платформа була підтримана нідерландським філософом Бенедиктом Спінозою (1632-1677) та Готфрідом Вільгельмом Лейбніцем (1646-1716) – німецьким філософом, математиком, фізиком і винахідником. У тісній взаємодії з раціоналізмом існувала інша духовна позиція,