Історія української культури. Частина 2

На чолі козацького війська стояв виборний кошовий отаман (батько). Козаки ділилися на старшину та чернь. До старшини передусім належали: кошовий отаман, військовий суддя, осавул, обозний, хорунжий, писар. Інші посади стосувалися молодшої старшини – це чернь або рядові козаки. Територія козацької держави була упорядкована – ділилася на полки, полки на сотні, у сотнях були міста та села. Владу над полком мав полковник, над сотнею – сотник. Кожний старшина мав не тільки військову владу, але й адміністративну. Спочатку місцеву старшину обирала військова рада -найвища законодавча установа, але від часів Б. Хмельницького рада втратила своє значення, тому найважливіші справи вирішував сам гетьман зі старшиною, з плином часу всіх урядовців призначав лише гетьман. Важливі справи полковник вирішував на нараді з полковою старшиною, а гетьман – із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковника і старшину, а й військову раду – простих козаків з полків. Вона могла й сама збиратися у нагальних ситуаціях, могла навіть скинути самого гетьмана.

Суттєвою ознакою козацької культури була релігійність та особливе відношення до церкви. Запорожці надзвичайно стежили за «чистотою» віри у своїх рядах. Відомий дослідник козацтва Д. Яворницький зазначав, що у їхньому середовищі ніколи не було розкольників, лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування інших релігій. Запорозькі козаки – глибоко віруючі люди, що послідовно дотримувалися православної віри. Була прийнята, особливо серед старшин і курінних отаманів, щоденна присутність у церкві на заутрені, літургії та вечері. Будь-яке порушення канонів православ’я козаками рішуче відкидалось. Була встановлена практика щоденного богослужіння за чернечим чином православної церкви, що вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою.

Головну мету свого життя запорожці вбачали у боротьбі з ворогами церкви й віри. Особливо цінним свідченням цього є «Короткий опис Сіркових діянь» невідомого автора, який прагнув відтворити основні риси світогляду козацтва: містичність, суворий аскетизм, сміливість у захисті єдиновірців. Релігійний фанатизм Сірка не зупинявся перед крайніми жорсткостями щодо ворогів віри; його відданість Богу, на думку автора, була справді безмежною, а ненависть до його ворогів становила саму суть його вдачі. Це й призвело до того, що його стали називати Сірком:

Отже Бог його вибрав, Сірка, і до того призначив,

Щоб святого куща овечат видирати був він гарячий

Із пащ вовчих поганських овець,

Що в цноті і в покорі у Бога,

Славний людові, світові став,

А врагу йшла від нього тривога.

Життя Сірка та сама аскеза, те саме, що й у ченця, служіння Богові, хоча знаряддям цього служіння обирається не молитва, а шабля.

Поет-чернець Климентій Зіновіїв дивився на козацтво очима народу як на святе воїнство. На його думку, зневажати козака – те саме, що ображати святого, гнівити Бога. Таким чином, в українському козакові бачили святу людину, ченця, що вийшов за монастирські мури, аби утвердити в житті українського народу правду Христову. Треба зазначити, що на Січі рятувалися від кріпацтва й переслідування люди різних віросповідань, але утікачі мусили хреститися в православну віру.

Як і старшина, рядові козаки були вільними і не мали маєтності. Цікаво, що козацтво демонструвало особливо безтурботне ставлення до майна. М. Попович зазначає, що до «військової здобичі козак жадібний, проте годилося пропити все здобуте в бою, ще й залізти в борги». Таким чином, ми уявляємо собі розуміння козацтвом християнських засад та спробу їх вийти за рамки повсякденного, побутового часу у вічність.

Козацьку культуру неможливо розглядати без такого традиційного елемента як побратимство. Воно сформувалося ще на засадах первісної родової общини. Ритуал і звичаї побратимства як ідеал індивідуальної та колективної взаємодопомоги, духовного єднання існували на території України ще в стародавні часи у скіфів. Побратимство широко відобразилося в літературі Київської Русі, українських казках і легендах. Запорізька Січ була заснована на засадах побратимства, які були успадковані українським козацтвом від дружинного лицарства княжих часів; надалі традиції побратимства стали органічною складовою ментальності українців.

Значну роль відігравала освіта. Не випадково іноземці згадували козацьку Україну грамотним краєм. В Запорозькій Січі козаків обов’язково навчали грамоті, козацькі старшини були письменними, читали закордонні європейські журнали, мали домашні бібліотеки, а їхні діти, як і заможних селян та міщан виїздили на Захід для студіювання в університетах. Великого поширення набувала в Гетьманщині шкільна освіта. Ревізійні полкові книги свідчать, що у 1740-1748 рр. на території сімох полків, у тому числі Ніжинського, Чернігівського, Переяславського, було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. Сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні будівлі.

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти, представленої січовими, монастирськими та церковнопарафіяльними школами. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основам військового мистецтва. Відомо про існування у XVII ст. «Козацької читанки», де містилися відомості з історії, географії, літератури. У монастирських школах хлопців навчали грамоті, письму та Закону Божому. Церковнопарафіяльними називали школи вокальної музики та церковного співу, бо учні цих шкіл вивчали мистецтво партесного співу.

Могутнім впливом козацтва позначені різноманітні явища