Історія української культури. Частина 2

Український модернізм став рецепцією західної філософії, естетики, спробою залучити українську літературу до загальнокультурних процесів нової доби. Вітчизняний же постмодернізм, в свою чергу, реалізував не використаний повною мірою в українській культурі 20-30-х рр. літературний досвід модерну або навіть декадансу з його естетизацією зла та натуралістичними описами, прийомом потоку свідомості більш, ніж структуралістські та інші постмодерні філософсько-естетичні ідеї. Тим не менш українська постмодерна література використовує такі художні техніки європейського постмодернізму, як іронія та різні форми пастішу (вторинний літературний твір, що являє собою продовження або іншу сюжетну версію первинного, зі збереженням авторського стилю, персонажів, антуражу, часу дії і т. ін.), граничним виразом яких є агресивний посттоталітарний кітч, зокрема, у творчості Володимира Цибулька (народ. 1964). Крім того, значущим чинником українського постмодернізму стає традиційний для української інтелігенції пошук форм національної та культурної ідентичності.

Відомий дослідник української літератури Т. Гундорова визначає специфіку українського постмодернізму за допомогою метафори «післячорнобильська бібліотека», не стільки в сенсі соціальної та екологічної катастрофи, скільки як подію, яка може бути осмислена та описана в дусі пост-апокаліптичної манери Ж. Дерріди та Ж. Бодрійяра, заснованої на концептах гіперреальності (уявний світ у свідомості, що вже не здатна відрізнити дійсність від фантазії) та симулякра (зображення, копія того, що насправді не існує). Післячорнобильський текст стає показником піднесення популярної культури в Україні та втрати мовою свого призначення бути засобом репрезентації. Ці тенденції культурного розвитку в Україні одночасно з публікацією творів раніше заборонених авторів та відкриттям значущості українського бароко і таких літературних шкіл, як неокласицизм і футуризм 20-х рр., сприяли значною мірою різноманіттю художніх стилів та практик наприкінці 80-х рр. Український літературний постмодерн поєднав в собі елементи власне постмодернізму з іншими модерністськими художніми техніками, в тому числі переосмислюючи українську класику, насамперед твори та особистість «ікони» вітчизняної культури Тараса Шевченка.

Важливим аспектом ідейно-естетичного змісту творів українського постмодернізму стало осмислення проблеми Іншого. В намаганні зруйнувати тоталітарний радянський дискурс постмодерністські автори зображують свої персонажів такими, що намагаються сховати власну ідентичність або визначають останню рисами аутизму (Жадан) чи нарцисизму (Андрухович). Значною мірою український постмодернізм є продовженням модерної парадигми, можливості якої не були реалізовані повною мірою в українській літературі в силу короткотривалого періоду свободи художньої творчості в 20-ті рр. і подальшого підпорядкованого статусу української радянської літератури по відношенню до загальнорадянського ідеологічного «майнстриму». Певною мірою це обумовило ще одну особливість українського постмодернізму, а саме продовження традицій так званих «низьких» літературних жанрів, як то була, зокрема, бурлескна поема І. Котляревського «Енеїда».

Вплив теорії карнавалізації М. Бахтіна та його послідовників позначився насамперед на феномені західноукраїнського літературного угруповання Бу-Ба-Бу (скорочено від бурлеск – балаган – буфонада), період найбільш плідної та публічної діяльності якого припав на 1987-1991 рр. Головною акцією організованого Бу-Ба-Бу фестивалю «Вивих-92» були чотири постановки поезо-опери «Крайслер Імперіал» (реж. Сергій Проскурня). «Крайслер» тут здобуває поліваріантного тлумачення. З одного боку, він ототожнюється з «розумом, честю і совістю нашої епохи», ідолом Комуністичної партії в Радянському Союзі; разом з тим тлумачиться як образ нового пришестя; нарешті, як Бог-у-Машині, який ввозить українське суспільство в американізований Єрусалим. Бубаїсти влаштовували «карнавал масок і перевдягань» як на сцені, так і в своїх творах, творили власну міфологію та розігрували власну історію. Формами їх творчості стають словесна іронія, театралізація тексту, перформанс, маска, створення кітчевих образів поета-пророка, поета-богеми, поета-ловеласа, поета-патріота, поета-депутата. Стильова природа цього явища може бути визначена як естетизований карнавальний кітч (кітч – одне із явищ масової культури, в якому основна увага приділяється екстравагантності зовнішнього вигляду, кричущості його елементів, часто синонім псевдомистецтва), що руйнував літературний канон та створював простір свободи. Але, як і соціалістичний кітч, це був «світ спокушений і підроблений», в якому симулякри, тобто спотворені копії, затирають смисл.

Ключовою фігурою цього руху, як і всього українського постмодернізму став Юрій Андрухович (народ. 1960), поет, прозаїк, есеїст, перекладач, автор романів «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), в яких він представив подеколи реальний або навіть натуралістичний, подеколи карнавальний, фантасмагоричний та химеричний світ на межі реальності та сну, побудований на контрасті, іронії, стилізації, переміні масок. Він же є найбільш відомим представником так званого станіславського феномену – визначного літературного та мистецького руху, який отримав назву від попередньої назви міста Іван-Франківська, що воно мало до перейменування у 1962 р. Саме поет-початківець, мешканець літературного гуртожитку, стає носієм авторської свідомості в найбільш карнавальному та кітчевому романі Андруховича «Московіада». Молодій людині властиві самоіронія, навіть глузування над взаємовідносинами з оточуючим середовищем, колегами, владою, а за великим рахунком байдужість до того, що відбувається. Він легко жонглює словами: «…тут неподалік є церква «Нечаянная Радость». Назва ніби в борделю»; «Риба – це перепустка до пивного причастя, сакральний і смердючий символ, ще, можливо, з часів раннього християнства». В епізоді про конференцію покійників про майбутнє перед нами постають карнавалізовані персонажі, що обговорюють химеричні плани переселення народів. В президії семеро – один замаскований під Івана Грозного, інший під Дзержинського; третій під Леніна,