Історія української культури. Частина 2

Найбільш відомі представники молодої генерації українського постмодернізму – Сергій Жадан (народ. 1974) і Любко Дереш (народ. 1984). Перший із них автор поетичних збірок («Цитатник», «Пепсі», «Марадона»), прозових творів, в тому числі роману «Ворошиловград» (2010), есеїв, перекладів, учасник низки мистецьких проектів, живе та працює у Харкові. Він віддає перевагу культурній моделі дитячості перед правилами гри у дорослому суспільстві. В його творчості важливе місце займає мотив мандрування, подорожі, пошуку шляхів, а також епатаж та «лівизна». Молодший за Жадана Любко Дереш в своїх романах «Культ», «Поклоніння ящірці» (обидва 2002), «Архе» (2005), «Намір!» (2006), «Трохи пітьми» (2007) зображує світосприйняття, емоційний та містичний досвід підлітків. Світ дорослих майже не існує в цих творах, але завдяки талановитості автора та провокаційним сюжетам романи Дереша виявилися цікавими для різних поколінь та здобули міжнародне визнання. В «Культі» презентує світогляд тинейджерів із провінційного містечка поблизу Карпат через їх специфічну мову, багату на молодіжний сленг та нецензурну лексику, почуття та емоції, через їх намагання зазирнути по той бік реальності, що обертається небезпечною грою зі світом тіней та жахів. В романі «Архе» Дереш класифікує та каталогізує, грає шрифтами та ідеями, відкриває в історії про Вінні-Пуха теологічну тему, а в особі Карлсона апологію кібер-панка. Хоча послідовний сюжет тут відсутній, пізнання істини відбувається через текст, автора та слова.

Український феміністський постмодернізм представлений насамперед Оксаною Забужко (народ. 1960), яка залишається найбільш популярним україномовним автором в Україні, проте поєднує свою літературну працю з науковою та викладацькою діяльністю, в тому числі у всесвітньо відомих університетах. Відомість письменниці приніс роман «Польові дослідження з українського сексу» (1994), названий критиками «Біблією українського фемінізму». Центральний характер роману – донька дисидента, чиє дитинство було проведено у бідності та постійному побоюванні, що її батько може бути знову арештований. Трагічна історія України спроектована на історію любові до національно свідомого українця, який виявляється вочевидь нездатним зрозуміти жіночу душу. Любовна історія подається як постколоніальна драма, а жіноче тіло та його сексуальні бажання тлумачиться в новій та радикальній манері.

Продовжують свою творчість і «живі класики» української літератури, такі як Ліна Костенко, яка після двох десятиліть мовчання випустила книгу, що одразу стала бестселером – «Записки украинского самасшедшего».

Типовий представник театрального українського постмодернізму – Андрій Жолдак (народ. 1962) – відомий театральний режисер, в 2002-2005 рр. художній керівник Харківського драматичного театру ім. Т. Г Шевченка, зараз живе в Німеччині. Жолдак вважається майстром епатажу і самореклами, відомий нетрадиційними постановками класичних та новітніх сюжетів, найбільш відомі з яких «Гамлет. Сни», «Медея», «Один день Івана Денисовича» та ін. Не менш епатажний Роман Виктюк (народ. 1936) невтомно підкреслює свою українськість і бере постійну участь у телевізійних та театральних проектах як в Росії, так і в Україні. В 2006 р. йому було присвоєне звання Народного артиста України. «Візитною карткою» Виктюка є спектакль «Служниці» за однойменною п’єсою Ж. Жене, неповторне поєднання акторської пластики, хореографії та музики. Відомі також такі постановки Театру Романа Виктюка, як «Федра», «Мадам Батерфляй», «Лоліта», «Дама без камелій», «Саломея» та ін.

Серед українських художників постмодерної доби найбільш помітне місце посідають митці із Івано-Франківська – Ярослав Яновський, Ростислав Котерлін, Мирослав Яремак, Анатолій Звіжинський (згадаймо «станіславський феномен» в літературі). Яновський так сказав про творчість, відкриваючи одну із своїх виставок: «Постмодерн, скажімо, – це чисте мистецтво, а скульптуру без школи, без ремесла не зробиш, як, наприклад, відео або фото, які можна зробити тільки на одній ідеї. Мої скульптури є заземленими, тобто прив'язаними до землі, до Гуцульщини, до батька… Це коренева штука, одним словом». Яновський використовує постмодерністські художні стратегії, зокрема імітацію масового тиражування, інкрустування-інсталювання у скульптурах, серії робіт на дошках – та різноманітні культурні форми – живопис і відео, фото і графіку, театр і казки. Також відомими сучасними українськими митцями є скульптор Олег Пінчук (народ. 1960), графік і живописець Сергій Поярков (народ. 1965), живописець Іван Марчук (народ. 1936). Останній створив власний стиль, який назвав пльонтанизмом, вiд слiв «плести», «пльонтати»: картини нiби створенi з клубочкiв чудернацьких ниток.

Незважаючи на цензуру та ідеологічний тиск на всю українську та в цілому радянську культуру можливості для самовираження знаходили творці українського поетичного кіно Сергій Параджанов (1924-1990), Іван Миколайчук (1941-1987), Юрій Іллєнко (1936-2010). Їх життя в умовах панівного режиму складалося драматично, але не в останню чергу завдяки їх творчості українська культура стала відома та популярна у світі. Видатними українськими кінорежисерами сучасності залишаються Кіра Муратова (народ. 1934) і Роман Балаян (народ. 1941).

Культура сучасної України продовжує перебувати на перетині різних шляхів до визначеної національної ідентичності та української національної ідеї. З одного боку, внаслідок падіння «залізної завіси» та активної діяльності різноманітних закордонних недержавних інституцій, як-то Фонд «Відродження», особливо в 90-ті рр., поширилась участь українських культурних діячів, представників художньої та наукової інтелігенції, у міжнародних проектах, грантах, мистецьких заходах. Одночасно з цим внаслідок економічних труднощів значно скоротилось державне фінансування наукової діяльності дослідницьких установ, навчальних закладів, бібліотек. Відбувається «американізація» культурного життя, особливо у сфері кінопрокату, а також вплив всесвітніх глобалізаційних процесів, наднаціональних моделей роботи та відпочинку, мислення та поведінки. Проте українська книговидавнича та періодична продукція незважаючи на