Історія української культури. Частина 2

В поемах Галини Петросаняк (народ. 1969) центральну роль відіграє мотив віддаленості від рідного села та позачасовість світогляду мешканців Карпатського регіону. Одним із видатних діячів «станіславського феномену» є також письменник та журналіст Тарас Прохасько (народ. 1968). Його твори, написані в формі щоденника, містять філософський погляд на різноманітні теми з життя міста, регіону та України. Один з цих роздумів присвячений співвіднесенню міста та гір. Сутність першого полягає для Прохасько в наявності стіни та вежі. Гори, навпаки, презентують небо для митця, котрий має хист пересуватись між цими двома світами, урбаністичного тиску та природної вільності й творити мистецтво.

Видатним представником «станіславського феномену», як і усього українського постмодернізму, є Євген Пашковський (народ. 1962) – прозаїк, есеїст, автор романів «Свято» (1989), «Вовча зоря» (1991), «Безодня» (1992) та ін., кількох есеїв. Дослідники відзначають присутній в його творах нюансований потік свідомості, в якому змішуються урбаністичні та пасторальні, язичницькі (наприклад, Лісовий Дух у «Вовчій зорі») та християнські образи та символи (Озеро-безодня, пророцький жезл та ін.), речі, люди, явища, процеси, переживання, що затягують немов в іншу реальність, тримають у напруженні, лишають волі і в той же час провокують і серце, і думку, і фантазію. В романі-есеї Пашковського «Щоденний жезл» (1997) втеча від культури представлена в манері старозаповітного пророцтва. Творам Пашковського також властиві елементи карнавалізації, гри, навіть кітчу, езотеричності його стилю. Разом з тим його творчість далеко не у всьому відповідає постмодерністським принципам. Зокрема, до його прози не можна застосувати концепцію смерті автора або культ симпатії до всіляких маргінальних груп. Пашковський звертається до образу рідної землі та інших традиціоналістських мотивів, але не ідеалізує ані місто, що вироджується, ані село, що безлюдніє. Чорнобиль став для письменника метафорою катастрофи екологічної, техногенної та гуманітарної, новою точкою відліку не тільки в суспільно-політичній та промисловій, але й культурній історії України. Так, герой Пашковського з роману «Щоденний жезл» «у чорнобильському безчассі опинився між покинутих і забутих». Взагалі категорія часу займає важливе місце в художньому просторі його творів, де теперішність, минуле та апокаліптичне майбутнє вступають у складні взаємини між собою.

Юрій Іздрик (народ. 1962) – автор журнального проекту «Четвер», романів «Воццек» (1997), «Подвійний Леон» (2000) і «АМтм» (2004), низки повістей, оповідань, статей з культурології та літературознавства. Наряду з літературною творчістю, Іздрик приймає участь у музикальних та мистецьких проектах, зокрема він проілюстрував книгу Андруховича «Екзотичні птахи чи рослини». В збірці есеїв «Флешка-2-GB» перед нами постає множинність концептів, точок зору, вихідних позицій; мотив світу як гри деміургу; образ демонів, що сміються за нашими спинами у віддзеркаленні. Реальність імітується, імена та назви переформатовуються. Апокаліптична фантазія про Львів обертається таким собі віртуальним цифровим фантазмом. Типово постмодерною тут представлена Іздриком типологія невротиків – психопатів, як в романі «Воццек» (1966) класифікація болю. Саме біль, хвороба дає «тиху радість осмисленого існування» і перетворює світ абсурду та перманентної нудьги на простір настроїв та снів.

Олесь Ульяненко (1962-2010) – за часів життя плідний і популярний письменник, який використовував майже виключно романну форму в своїй творчості, хоча також був автором декількох повістей та кіносценаріїв. За перший із своїх романів – «Сталінка» – Ульяненко отримав малу Шевченківську премію. Проте реакція на деякі його твори є не завжди однозначною. Так, за висновком Національної експертної комісії з питань моралі, роман «Жінка його мрії» (2008) було визнано порнографічним, і автору довелось відстоювати свою правоту в суді, а за роман «Знак Саваофа» письменник був засуджений православною церквою. Сам письменник називає цей твір містично-релігійним опусом і спробою схрестити легкий жанр з жорстким. Як правило, проза Ульяненка відрізняється надзвичайною натуралістичністю в зображенні статевих відносин та актів насильства. В цілому світ постає доволі ірраціоналістичним та безжалісним до людини, героями оволодіває екзистенційна нудьга, хоча одночасно вони перебувають у пошуку віри та любові, й іноді знаходять принаймні щось одне. Від постмодерну тут іронічна гра з іменами та ідеями із різних релігійно-філософських джерел; моторошний карнавал, який нагадує естетизацію зла та насильства у фільмах К. Тарантіно, але неможливий без концепції М. Бахтіна та його послідовників; інтерес до маргінальних постатей, дій та ситуацій. В творчості Ульяненка також наявна тема прагнення до різноманітних класифікацій – жіночих сутностей і паралельно отруйних рослин в «Серафімі», колекції божків маніяка Івана Білозуба в «Дофіні Сатани».

Ще один сучасний український письменник Степан Процюк (народ. 1964) – автор поетичних збірок, літературних есеїв, романів, найбільш відомий із яких роман «Тотем» (2005), що також експлуатує теми смерті, страху, неврозів, фетишизації, в той же час використовуючи елементи натуралізму та фізіологізму. Світ постає тут як депресивна темрява, життя як сума помилок, а мова як суцільний діалог. Сюжет тут розпадається, а герої постійно рефлектують, обертаються у колі своїх думок. Спроба створення українського психіатричного роману знайшла своє продовження у збірки есеїв «Шибениця для ніжності», вельми різноманітній у жанровому відношенні, – тут і «майже сентиментально-клінічна» love story, і «громадянські картинки», і «егоповість», і «повість-мозаїка», і «екзистенційна мелодрама», і «сповідь для сорокарічного», що