Історія української культури

величезний вплив на національне формування передової української інтелігенції, зокрема, П. Куліша та М. Костомарова. Величезне значення мало також видання викладачем-філологом Харківського університету Ізмаїлом Срезневським, вчителем М. Костомарова, протягом 1833-1838 рр. шести випусків “Запорожской Старины”. Загальне захоплення старовиною сприяло появі “Енеїди” І. Котляревського, яка зробила справжній переворот в українській літературі. Під впливом І. Котля-ревського сучасною українською мовою почали писати члени харківського гуртка, що склався навколо університету в 20-30 рр. XIX ст., зокрема, П. Гулак-Арте-мовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка. В пробудженні національної самосвідомості українців значну роль відіграли історичні дослідження, зокрема “Історія Русів”, чотиритомна “История малой России” Д. Бантиш-Каменського, п’ятитомна “История Малороссии” М. Маркевича. Таким чином, етнографічні та історичні дослідження, літературні твори були тим “поживним” середовищем, у якому пробуджувалась національна самосвідомість української інтелігенції. Чим далі, тим тісніше їй ставало в рамках національно-духовного відродження, яке не могло привести до визволення України. Потрібен був лише поштовх, щоб відбувся перехід до політичної форми національного руху. Ним стала творчість Т. Шевченка. Саме він зумів силою свого талантупродовжити працю своїх попередників, піднести до світового рівня правду про історію, культуру, ментальність українців, засвідчити їх право на свою самобутність і незалежність, на свою державність. Тому не буде перебільшенням порівнянняКобзаря з Мойсеєм. Обоє вони по суті врятували свої народи. Один – з полону єгипетського, а другий – з рабства духовного, з денаціоналізаційних пазурів Російської імперії. В Галичині початок українському національно-духовному відродженню поклав у 1816 р. в Перемишлі священик Іван Могильницький, заснувавши тут перше освітнє товариство. Його опікуном став перемишлянський єпископ Іван Снігурський. Навколо нього в 20-30-х роках XIX ст. зосередився гурток передової інтелігенції: Й. Левицький, Й. Лозинський, А. Добрянський, І. Лаврівський. Вони першими запроваджували україномовне шкільництво, видали граматики української мови Могильницького (1822 р.), Лозинського (1833 р.), Левицького (1834 р.). Однак вони були досить далекими від народної мови, тяжіли до церковнослов’янської. Першою організацією, що відстоювала українську народну мову та культуру, була “Руська трійця”, створена в 1831 р. вихованцями Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким. Весною 1834 р. вони підготували збірник “Зоря”. Хоч віденська цензура його дозволила, але професор моральної теології Львівського університету В. Левицький і митрополит М. Левицький заборонили видання. Лише в 1837 р. “Руській трійці” вдалося видати дещо перероблений збірник під назвою “Русалка Дністровая” в Будапешті. Однак майже весь тираж був арештований цензурою. Провал видання, утиски з боку греко-католицьких ієрархів призвели до смерті 32-річного священика Шашкевича. Перейшов до польського табору І. Вагилевич, став пізніше москвофілом Я. Головацький. Але справа “будителів”, як їх називав І. Франко, не пропала марно. Іскра, запалена “Русалкою Дністровою”, важкі умови життя українських селян і рядових священиків змусили керівництво греко-католицької церкви в середині 40-х років XIX ст. поступово перейти з позицій захисту інтересів австрійських і польських магнатів до вираження корінних інтересів українського народу. Остаточно цей перехід завершився з початком революції 1848 р. З цього часу і до сьогодні греко-католицька церква була і є лідером українського національно-визвольного руху на Західноукраїнських землях. Паралельно з українським національно-духовним відродженням та зародженням національно-визвольного руху мали місце різноманітні форми соціальної боротьби. Оскільки становище селян Правобережної України не змінилося на краще після переходу цих земель від Польщі до Російської імперії, а до польського поміщика додався ще й російський чиновник, то становище селян погіршилось. Сприяло цьому жорсткіше, ніж за Речі Посполитої, закріпачення селянства, а також запровадження для згаданого стану рекрутської повинності, якої в попередні часи не знало правобережне селянство. Щоправда, певні надії селяни покладали на те, що участь їх як добровольців у війні 1812 р. приведе до скасування кріпосного права. Але указом Олександра І селян повернули назад поміщикам, а ті посилили визиск, щоб за рахунок кріпаків компенсувати свої втрати від війни з Наполеоном.