Історія української культури

Літературна спадщина Куліша дуже багата й дуже різнорідна. З метою розвинути українське слово, поставити українську мову на рівному поземі з іншими європейськими мовами працював Куліш у різних напрямках, кидався на різні ділянки літературної творчості. Поетичні твори Куліша, що поповнили збірки “Україна”, “Досвітки”, “Хутірна поезія”, “Дзвін”, дуже різні за змістом і характером.

Поруч поетичних творів велику ціну мають також оповідання й повісті Куліша. Між дрібними оповіданнями найкращим є розкішна ідилія “Ориея”.

Куліш залишив також деякі історичні праці та літературно-критичні нариси: “Хмельниччина”, ”Виговщина” і “История воссоединения Руси. ”

За прикладом київської подібні організації виникають в 60-х роках XIX ст. у Харькові, Полтаві, Чернігові. Одесі, в Києві “Українська Громада”, гурток “манів”. Усіх членів громад об’єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті і віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини.

Громадівські організації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, складанням українсько-російського словника. Основоположниками діяльності громад, стали заложники першого в Україні Кирило-Мефодіївського товариства, М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш.

П. Куліш, М. Костомаров, Т. Шевченко – три постаті, які красномовно засвідчили рівень зрілості, якого досягла українська художня й суспільна думка в 40-50-ті роки XIX ст. Підтверджували це і нові таланти, що приходили до української літератури на рубежі 50-60-х років.

 

56. Образотворче мистецтво в Україні в XIX – на початку XX ст.

 

Образотворче мистецтво. Друга половина XIX – початок XX ст. – один з яскравих періодів розвитку образотворчого мистецтва України, адже саме в ці роки відбулося становлення критичного реалізму та зародження найновіших мистецьких течій. Побутовий жанр, що посідав в ієрархії класицизму досить скромне місце, поступово висувається на перший план, значно розширюючи коло сюжетів і свої можливості. Художники прагнули осягнути людину незалежно від соціального становища, але в усій її психологічній глибині та неповторній індивідуальності. У середині 50-х років, після розгрому Кирило-Мефодієвського товариства розвиток живопису в Україні на деякий час завмирає, а образотворче мистецтво обмежується виконанням офіційних замовлень і портретів. У ці роки все, що заслуговує на увагу, було створено не у великих культурних центрах, а в степах Казахстану, де у важких умовах заслання намагався працювати, незважаючи на заборону, Т. Шевченко, а також в українських селах, де збирали матеріал для своїх творів вірні послідовники Кобзаря – Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутов-ський. Останні роки життя Т. Шевченка – великого поета та художника були заповнені працею. Він жив у приміщенні Петербурзької академії мистецтв, у майстерні, на другому поверсі, що збереглася до нашого часу. Написав низку портретів – М. Щепкіна, М. Лазаревського, Ф. Толстого, П. Клодта, досяг в них-досконалості, хоч ніколи не вважав себе портретистом. Та найбільше внутрішня експресія втілена Шевченком в останньому живописному «Автопортреті» (1860-1861), створеному під впливом могутнього пензля Рембранта. У творчості Шевченка вражає широта його мистецьких зацікавлень. Пройшовши складний шлях подолання брюлловської школи і романтичних тенденцій у поступі до реалізму, він не відмовляється цілком від плідних традицій минулого і не обмежується тяжінням до якогось одного напряму чи жанру. Він став провідним майстром гравюри, за що близькі друзі називали його «російським Рембрантом». Однак для вільного й повного вираження своїх ідей Шевченкові було відпущено мало часу. Офіційне визнання прийшло до нього надто пізно. Лише за кілька місяців до смерті, наприкінці 1860 р., за майстерність і знання у гравірувальному мистецтві Т. Шевченка було обрано академіком Санкт-Петербурзької імператорської академії мистецтв. Запізнілий диплом на це звання для вручення спадкоємцям одержав друг покійного – М. Лазаревський. З середини XIX ст. в Україні поступово формуються центри розвитку живопису – Київ, Харків,. Одеса. В них зосереджуються виставочна діяльність, формуються місцеві художні кадри, створюються вогнища мистецької освіти. Активізація художнього життя безпосередньо пов'язана з діяльністю Товариства пересувних виставок (1870). Ряди передвижників постійно поповнювалися українськими майстрами живопису, графіки, скульптури. Серед них – М. Кузнецов, І. Похито-нов, К. Костанді, О. Мурашко та ін. Українська тема не тільки знайшла відображення у творчості багатьох передвижників, а й сприяла посиленню романтичних тенденцій у деяких картинах І. Крамського, І. Рєпіна, пейзажних творах А. Куїнджі. Вже в 1872 р. була перша виставка цього товариства у Києві та Харкові. Наступного року до маршруту було включено Одесу, Полтаву, Катеринослав, Миколаїв та інші міста.

У другій половині XIX cm. відбувається процес формування української національної школи пейзажного живопису (В. Орловський, К. Крижицький, І. Похитонов, С. Васильківський та ін.). Серед майстрів Лівобережної України постать С. Васильківського (1854- 1917) є найбільш масштабною і багатогранною. Учень М. Клодта, він ще на початку творчого шляху