Історія української культури

•розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

 

55. Наукова, літературна і культурна діяльність М. Костомарова та Куліша

 

Навколо Київського Університету, відкритого у 1834р., згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які проявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, але й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М. Костомаров, письменник, історик і етнограф П. Куліш. В грудні 1845р. Під проводом Миколи Гупака та Миколи Костомарова було засновано політичну таєнну організацію – “Кирило-Мефодіївське братство”. Програма товариства була така: на політичному лоні змагали братчини до самостійності кожного слов’янського народу та слідом за ним до духовного й політичного з’єднання всіх слов’ян, причому всі слов’янські справи мали вирішуватися в Києві. На суспільному лоні бажали братчики досягнули рівності усіх громадян, усунути станові привілеї й довести до знесення кріпацтва. Ставши на ясній християнській основі, проголосили повну віротерпимість християнських віросповідань і підкличем Христової науки задумували працювати на полі народної освіти, бо в заповітах Христа бачили найбільшу надію на моральне відродження людства. Душею Кирило-Мифодіївського братства був Микола Костомаров, Для українського народу поклав він великі заслуги як ідейний громадянин та першорядний історик, дослідник української минувшини. Як поет він не займає визначнішого місця в українському письменстві. Поетичні його твори вийшли в 1838р. під псевдонімом Єремії Галки. Між ними романтичним забарвленням визначається “Ластівка” в якій темою є переживання матері, що з туги за сином, убитим на війні, стає ластівкою. Більшу ціну мають його історичні драми “Сава Чалий” і “Переславська ніч”. В першій драмі затримався Костомаров на трагічній долі Сави Чалого, що за свій злочин супроти власного народу потерпів тяжку кару. В другій на тлі страхіть кривавої “переяславської ночі” вивів лицарські постаті Лисенко і старостига, що, перейняли христСин російського дворянина і кріпачки – українки, М. Костомаров щиро захоплюється українською мовою, постає на її оборону. М. Костомаров – один з найвидатніших українських і російських істориків XIX ст., автор цілої серії ґрунтових досліджень в галузі політичної та економічної історії Росії та України. Історіографічні концепції цього “історико-художника”, як його називали, загалом відбивали рівень тогочасної науки, але з однією істотною відмінністю і вчені відзначався особливою увагою до теми народу як рушійної сили в історичному розвитку кожної нації, а звідси й до теми великих рухів – козацьких, селянських, національно-визвольних. Історичні студії вченого над минулим України охоплюють часи Київської Русі, Галицько-Волинського та Литовського князівств (“Риси народної південоруської історії”) до бурхливої доби XVI-XVII, а почасти й XVIIIст. (“Південна Русь у кінці XVIст. ”, ряд портретів – життєписів визначних історичних осіб). Про велику монографію М. Костомарова “Богдан Хмельницький” і повернення Південної Русі до Росії” прихильно відгукнувся Т. Шевченко (“Прекрасная книга, вполне изображающая этого итальянского бунтовщика). Яскраві нариси Костомаров присвятив Володимиру Мономахові, Данилові Галицькому, гетьманові Іванові Свирговському, Петрові Могилі, діячам часів Руїни Іванові Мазепи (“Мазепа і мазелинці”), Павлові Полубожкові та іншим помітним постатям української історії. Схвалюючи Переяславський акт 1654р. про приєднання України до Росії він разом с тим, правдиво правдиво розповідав про тяжкі кривди, які зазнала Україна від царизму, із співчуттям писав про спроби українських діячів відстояти хоча б рамки суверенних прав свого народу. Впродовж 14 місяців існування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії. Їхні думки про суспільний розвиток і долю України найбільш сконцентровано викладені “книзі буття українського народу” (“Закон Божий”), яка є політичним маніфестом братства. Даний твір, авторами якого були М. Костомаров і М. Гулак, написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і найслов’янськими елементами. Він закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи й братства. Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українського-слов’янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40-50-х років XIX ст. На їх думку, всі слов’янські наради мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою пі України була, яку М. Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою та найбільш еганімарною серед усіх слов’янських суспільств.

П. Куліш вже за життя Т. Шевченка носів одне з найполітичніших місць в українській літературі. Він належить до ряду найвизначніших українських письменників. Правда, не однією своєю думкою, не одним незвичайним поглядом, не одним гострим словом (“горячий” Куліш – звали його в товаристві) бомоче вражав він не раз українське громадянство, -все-таки небуденний його літературний талант, пиерина ідейних кругозорів, багатство питань, які його цікавили й захоплювали, і слідом за тим різнорідність його творчої письменницької діяльності, -все це дає йому право зайняти одне з найбільш почесних місць в історії українського письменства.

П. Куліш перевів на нові, сучасніші шляхи українську прозу, створивши зокрема, перший класичний український роман “Горна рада”. Він був поетом, який розпрацював і набагато розширив жанрово-стильове поле української поезії, освоївши для неї чимало мотивів і форм поезії світової, збагативши скарбницю рідного слова перекладами Біблії, творів Шекспіра (переклав __ п”єс), Гете, Шіллера, Байрона, Гейне, Пушкіна, Некрасова, Фета, інших видатних поетів. На широкому