Історія української культури

У 1881 р. міністр внутрішніх справ Росії Лоріс-Меліков скасував заборону українських вистав, що сприяло зростанню кількості театральних труп і відродженню українського театру. Проте цей дозвіл було обставлено всілякими обмеженнями. Так, зокрема, заборонялося ставити п’єси на історичну і соціальну тематику, перекладні п’єси. Українські трупи були зобов’язані разом з українськими виставами ставити ще й російську з такою самою кількістю акторів. Ці заборони негативно позначалися на тематиці українських вистав, які обмежувалися висвітленням селянського життя. Наприкінці 70-х рр. завершилося становлення новітнього, професійного, власне українського театру. Він виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60-70 рр.. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді було створено першу українську професійну трупу, до складу якої ввійшли М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. Після гастролей до Києва у 1883 р. до трупи Кропивницького приєдналась аматорська трупа М. Старицького, який і очолив театр. Незважаючи на визнання глядачів і театральних фахівців, життя українського театру було складним. У 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив на 10 років гастролі трупи Кропивницького у Київській, Чернігівській, Полтавській, Волинській та Подільській губерніях. На резонне запитання, чому українському театрові дозволяється виступати в Петербурзі та Москві, але забороняється в Києві, відповів: «Там театр – мистецтво, тут – політика».

Проте зупинити розвиток українського театрального мистецтва вже було неможливо. У 80-90-ті рр. діяло близько 30 невеличких труп, які ставили українські п’єси. У 1891 р. в Києві було засновано перший постійно діючий театр. На ниві драматургії плідно працювали Михайло Старицький (1840-1904), Марко Кропивницький (1840-1910), Іван Тобілевич (Карпенко-Карий, 1845-1907). Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. М. Кропивницький написав понад 40 оригінальних чи перероблених з інших творів театральних п’єс, в яких відтворював побут України та її залежне становище. Тонко відчуваючи народну душу він давав надзвичайно живі й дотепні сцени з народного життя. На західноукраїнських землях український професійний театр було засновано 1864 р. актором і режисером О. Бачинським при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». У 70-ті рр. театральні діячі з Наддніпрянської України, зокрема М. Кропивницький, надали йому значну допомогу. У 1869 р. виникли аматорські театральні гуртки при чернівецькій «Руській бесіді». Значному піднесенню театрального мистецтва сприяло створене 1884 р. С. Воробкевичем «Руське літературно-драматичне товариство». Розвиток літератури й театру у другій половині ХІХ ст. надав потужного імпульсу процесові творення національної класичної музики. У 1862 р. С. Гулак-Артемовський написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Українських композиторів надихали твори знаних українських письменників і поетів, зокрема Т. Шевченка. Шевченкова п’єса «Назар Стодоля» спонукала П. Ніщинського написати до неї музичну вставку – «Вечорниці», з якої народилася популярна пісня «Закувала та сива зозуля». Друга половина ХІХ ст. в українській музиці стала часом уведення народної пісні в професійну музичну культуру. Відбулося не просто відтворення народної музики, а піднесення її до високопрофесійного рівня, перетворення пісні на сучасний у європейському розумінні музичний твір. Значний вплив на українську класичну музику мало хорове мистецтво – як галицьке, так і наддніпрянське.

Основоположником української класичної музики був М. В. Лисенко, який написав чудові опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», оперету «Чорноморці», опери для дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза» тощо, що базувалися на величезному етнографічному матеріалі. Також він поклав на музику майже 80 творів із «Кобзаря» Т. Шевченка. Створений Лисенком варіант «Заповіту» Шевченка ми співаємо й досі. А «Молитва за Україну» стала духовним гімном.

Значення Лисенка для української музичної культури є величезним, як і творчий доробок. Маючи блискучу професійну підготовку (навчався в Лейпцигу та Петербурзі), він зумів ввести в сучасну йому музику величезний етнографічний матеріал. Своєю творчістю він уперше спробував підсумувати період розвитку вітчизняної музики. Лисенко сформував і збагатив майже всі наявні в українській музиці творчі жанри. Своїми теоретичними працями в галузі музичного фольклору він значно розвинув вітчизняну науку про народну музичну творчість, а педагогічною діяльністю заклав підвалини вищої спеціалізованої музичної освіти в Україні.

У Західній Україні слід відзначити творчість М. М. Вербицького, І. Лавровського, І. Воробкевича, А. Вахнянина та ін. Велике значення для становлення національної самосвідомості на західноукраїнських землях мала творчістьМихайла Вербицького (1815-1870). Покладений ним на музику Шевченків «Заповіт» став дуже популярним у Галичині. А музика до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» стала українським національним, а з 1992 р. – державним гімном України. Вірш Чубинського «Ще не вмерла Україна» з’явився 1863 р. у львівському часописі «Мета». Одразу же композитор Вербицький склав музику, наступного року хор уже виконував її у Львівському українському театрі, а 1865 р. нею завершили програму Шевченкового свята в Перемишлі. Отже, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвиткові української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

 

59. Модерна українська література кінця XIX – початку XX ст. І. Я. Франко, Леся Українка та ін..

 

Кінець XIX – початок XX століття характеризувався посиленням капіталістичних відносин. Небаченими темпами розвивались металургія, машинобудування, видобуток вугілля. Швидко зростала велика промислова буржуазія. Значною частиною національних багатств царської