Історія України 002

Ці події і досі неоднозначно оцінюються істориками. Різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу СРСР: „анексія" (Д. Бофора), „включення" (Н. Верт), „формальне інкорпування, назване воз'єднанням" (А. Жуковський, О. Субтельний), „воз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу" (С. Кульчицький), а дехто з істориків розглядає це як звільнення поневолених західноукраїнських земель і воз'єднання Західної України з Наддніпрянською.

Після приєднання західноукраїнських земель до СРСР почалася їх активна радянізація - здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.

Перетворення носили суперечливий характер. Ряд політичних заходів радянської влади отримали позитивну оцінку українського населення. Почала здійснюватись українізація. До середини 1940 р. в Західній Україні стало діяти близько 6900 початкових шкіл, із них 6000 українських. Поліпшилось медичне обслуговування населення. Створювалася система соціального забезпечення. Були націоналізовані промислові й торговельні підприємства, які раніше контролювались переважно поляками та євреями. Були також експропрійовані землі польських землевласників (понад мільйон гектарів). Проте все це здійснювалося командно-адміністративними методами без врахування відмінностей в духовному та економічному житті.

Кадри, що прибули сюди із східних областей, не знали місцевих особливостей і допустили ряд помилок у галузі податкової політики, хлібозаготівель, а особливо колективізації, до якої вони приступили у 1940 р., використовуючи досвід Східної України. Тобто у селян відбирали землю, усуспільнювали худобу, реманент і т.д.

Радянська влада принесла жорстокий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, в т.ч. „Просвіта", „Рідна школа", Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Арешту підлягали власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. Всього, за 1939-1940 рр. було репресовано без суду і слідства, близько 10% населення Західної України. На листопад 1940 р. із цих районів виселили, за неповними даними 1 млн. 173170 чол.

Великих утисків зазнало релігійне життя. Всі церковні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно - конфіскації.

Отже жителі західноукраїнських земель, як українці, так і поляки та представники інших національностей відчули на собі наслідки пакту про ненапад між Сталіним та Гітлером. І хоча, в економічному, політичному і культурному житті Західної України були певні досягнення, в цілому вони значною мірою зводились нанівець реліктами сталінізму.

У 1940-1941 рр. Гітлер підкорив всю Західну Європу і, згідно з „планом Барбароса", затвердженому у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку війни проти СРСР.

22 червня 1941 р. нападом нацистської Німеччини на СРСР розпочався новий етап Другої світової війни. Народ назвав її Великою Вітчизняною війною, бо в ній боронив свою Вітчизну - Україну, від її наслідків залежала доля народу - існувати йому чи ні. В Україні радянські війська за чисельністю, кількістю танків, літаків, гармат не поступалися противникові. Але ця сила не була належним чином використана.

План „Барбароса" передбачав „бліцкриг" - блискавичну війну: протягом 2-2,5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ - Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: північному - на Ленінград, центральному - на Москву, південному - на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.

Наступ в Україну здійснювала група німецьких армій „Південь" на чолі з фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом М. Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Я. Чередніченком.

Гітлерівська група армій „Південь" швидко просувалася вперед. 25 червня вони захопили Луцьк, 28-го - Рівне, 30-го Львів і Тернопіль, 2 липня - Станіслав, 9-го - Житомир.

З 23 по 29 червня 1941 р. в районі Луцьк - Броди - Рівне - Дубно тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни, в якій з обох боків взяло участь близько 2 тис. танків. Через брак пального, боєприпасів, прорахунки командування радянські війська програли цю битву і зазнали значних втрат, але затримали просування німців майже на тиждень, порушили їхні плани „блискавичної" війни. Проте, в цілому, вже на кінець третього тижня війни німці просунулися углиб України на 300-350 км. На північному напрямку німецькі війська просунулися углиб радянської території на 500 км., на центральному напрямку - на 600 км. Червона армія за перші три тижня війни втратила 850 тис. чоловік (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3,5 тис літаків, 6 тис. танків. Отже, початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу.

Причинами вражаючих невдач радянських військ були серйозні прорахунки вищого керівництва СРСР на чолі з Й. Сталіним, низька ступінь готовності військ до ведення воєнних дій, некомпетентність багатьох командирів, загибель основної частини підготовлених військових кадрів під час репресій 30-х початку - 40-х рр., фактор несподіванки нападу. Крім того, Німеччина, яка завоювала більшу частину Європи, за воєнно-економічним потенціалом значно перевищувала Радянський Союз.

Невдале розташування значної кількості радянських військ у прикордонних зонах дало змогу противникові обхідними танковими маневрами оточити й ліквідувати їх. Легкою здобиччю ворога стали склади зброї, матеріально-технічного постачання, паливно-мастильних матеріалів та провіанту. Тільки в