Історія України 002

Все це зумовило пожвавлення грошового обігу, карбувалися власні гроші - срібники і злотники (за Володимира і Ярослава Мудрого) та ін.

Розвиток феодальних відносин зумовлював поглиблення соціального розшарування населення. Більшість проживала в селах і була зайнята в сільськогосподарському виробництві. Адміністративний апарат зосереджувався у феодальних дворах-замках. Соціально-економічні зміни у східних слов'ян в ці часи зумовили виникнення нових форм поселень укріплених «градів» - прообразів міст. З них згодом і виникли найдавніші східнослов'янські міста Київ, Чернігів, Псков, Ізборськ. За «Повістю временних літ», у ІХ-Х ст. на Київській Русі налічувалося понад 20 міст, в XI ст. - ще 32. В XIII ст. там же було близько 300 поселень міського типу, з яких понад 100 - міста.

Набував сили і процес поляризації майнового, так само як і соціального стану різних груп населення . Главою держави був великий князь київський. Під його рукою - «світлі князі» і великі бояри, які володіли окремими князівствами та містами: Від них в залежності перебували дрібні феодали(бояри, дружинники). Державне правління хоча й було монархічним, однак обмежувалося боярською радою і вічем.

Суспільство тих часів було поляризоване станово-класовими суперечностями, що часто призводило до народних повстань. Стародавні літописи свідчать про такі рухи - у 1068-1069, 1113, 1146-1147, 1157 рр. у Києві, в 1219 р. у Галичі та ін. Іноді повстання набували релігійного забарвлення. Всі ці виступи були виявом важкого стану народних мас, вони в той же час сприяли, як тиск «знизу», виробленню найдоцільніших форм управління країною.

 

 

В 908 р. Київським князем став Володимир Великий (980-1015 рр.), який започаткував нову добу в історії Київської Русі. За Володимира завершилось об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави. Виникли нові міста, які своїм розвитком підривали родоплемінний поділ і сприяли формуванню єдиної державної території Київської Русі. Політичне об'єднання держави та якісні зміни в суспільстві тих часів вимагали відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном - так зване «шестибожжя» - і зробити його обов'язковим для всього суспільства. Однак досить швидко збагнув, що язичництво зжило себе і не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, перешкоджає зв'язкам з іншими країнами Європи, більшість з яких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, що захищала б її права, багатства і привілеї, владу над залежним населенням. Тому в сер. 980-х років, після ретельного ознайомлення з провідними віровченнями, великий князь і його соратники схилися до думки про необхідність прийняття християнства, яке вже мало в державі певні традиції.

Християнство поширювалось з давніх-давен у Криму. Протягом IX ст. воно набуло поширення і в Києві, де було багато християн і серед княжої дружини. Крім того, у 864 р. християнською стала і Болгарія, з якою Київська держава підтримувала тісні стосунки.

Охрещення Русі, яке за літописом датується 988 р., й організація церкви були фактом великої культурної ваги. Хоча сам процес християнізації в Київській державі відбувався повільно, зі значним опором народу (особливо на північних землях), який продовжував поклонятися прадавнім божествам. Вчені вважають, що за князювання Володимира більшість населення країни була навернута, принаймні формально, у нову віру. Тобто, незважаючи на повільність, процес християнізації був неухильним.

Християнізація України-Русі зміцнила державну єдність, освітила владу великого князя і його «божественний» авторитет, сприяла розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек. Цим актом Київська держава остаточно визначала своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Значно розширилися її політичні, економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами, насамперед з Візантією, Болгарією, а також Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Римом, скандинавськими державами.

 

 

Починаючи з 30-х років XII ст. у Київській Русі значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що виглядала міцною і непорушною, раптом почала втрачати політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період, який історики називають добою удільної (феодальної) роздрібненості. Це був закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.

Серед причин, які призвели до політичної роздрібненості Київської Русі, можна виділити такі:

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального, а отже, замкнутого характеру господарства. Князівства вирощували в себе одні й ті ж злаки, овочі та розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097 р.) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перетворився лише на формального главу держави. Дбаючи насамперед про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів.