Категорія “стиль життя” та її соціокультурна експлікація

однією із характерних рис реалізації стилеутворюючого потенціалу сучасної людини, в тому числі нашого співвітчизника, є такі форми стилізації життя, як інсценування, соціальна мімікрія, соціальний міметизм тощо, які в періоди соціальної нестабільності виявляються чи не найбільш поширеними та дієвими способами соціалізації особи, адаптації її до навколишніх соціальних реалій.

Практичне значення дослідження. Враховуючи актуальність теми, а також недостатню дослідженість проблеми стилю життя з погляду соціальної філософії здійснене дослідження певною мірою заповнює прогалини в зазначеній галузі знань. Водночас теоретичні положення і висновки роботи можуть слугувати підгрунтям для подальшої розробки вказаної проблематики в межах інших філософських та гуманітарних дисциплін – філософської антропології, етики, естетики, соціології, соціальної психології, культурології.

Узагальнені результати дисертації покликані поглибити існуючі уявлення про сутність та закономірності формування людської цілісності як передумови її особистісної самореалізації в умовах посилення соціальної відповідальності кожного члена суспільства та подальшої демократизації суспільного життя.

Теоретичні висновки та фактологічний матеріал дисертації можуть бути використані насамперед при читанні лекцій з соціальної філософії, соціології, культурології, психології, а також в підготовці спеціальних курсів з соціально-гуманітарних дисциплін.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідались автором на міжнародних та регіональних науково-практичних конференціях і семінарах, зокрема на конференціях “Сучасна криза суспільства і шляхи її подолання” (м. Запоріжжя, квітень 1995), “Українська державна ідея: історія та сучасність” (м. Черкаси, січень 1998), а також на міжнародній науково-практичній конференції “Наука і світ” (м. Дніпропетровськ, травень 2002).

Публікації. Основні положення дисертації висвітлені у 5 публікаціях (3 у наукових фахових виданнях) загальним обсягом 2 д. а.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів (8 параграфів), висновків та бібліографії. Загальний обсяг дисертації становить 182 сторінки тексту і 9 сторінок списку використаних джерел, в якому міститься 190 найменувань.

 

 

Вступ містить обґрунтування проблеми, необхідності вибору даної теми дослідження, її актуальності та практичної значущості. Аналізується ступінь розробленості проблеми, визначається мета й найважливіші завдання дослідження, вказуються вихідні філософсько-методологічні джерела, розкривається наукова новизна, практичне значення та апробація дисертації.

У першому розділі – “Проблема стилю в контексті соціокультурного знання” – розглядається логічний конструкт, на підґрунті якого розгортається зміст дослідження.

У першому параграфі – “Еволюція поняття стилю від античності до сьогодення: методологічний аспект” – здійснюється аналіз особливостей розвитку стильової проблематики в широкому історико-культурному контексті. Зокрема, зазначається, що поняття стилю з самого початку свого виникнення пов’язане із означенням індивідуальної своєрідності людського буття, що певною мірою ускладнює можливість теоретичної реконструкції його змісту (адже поняттєве відображення дійсності передбачає її узагальнення, а не індивідуалізацію).

Розпочинаючи аналіз проблеми стилю в її історичній генезі із його знаково-символічних та мисленнєвих форм, автор акцентує увагу насамперед на античній риториці, де мистецтво словесного “техне”, що розроблялося ораторами та поетами, зводилось до створення канонічних настанов щодо вибору предметів зображення чи розмірковування, переконання, вибору засобів словесного вираження, а також композиційних форм. Античні вчення про стиль були зорієнтовані передусім на освоєння та канонізацію словесного мистецтва і загалом обмежувались утворенням стилістичних норм декоративного характеру. Одночасно тут формується уявлення про стиль як про певний канон мовного мислення, що пов’язаний багатьма нитками з духовною культурою, духовно-практичними формами освоєння дійсності, із соціальною реальністю.

У Новий час відбувається постійна переорієнтація загальної світоглядної позиції теоретичної свідомості, що прагне спертися на індивідуальний досвід. Тепер кожна індивідуальна свідомість вважається спроможною до самостійного мислення, до вироблення своїх мовних форм. Провідною формулою для вивчення стилю стає: “Стиль – це людина” (Бюффон). Однак ця традиція виявляється придатною тільки для того, щоб описати техніку словесної творчості в неконструктивних, емоційних термінах суб’єктивного характеру.

Виходячи з цього, дисертант вважає закономірною появу ряду течій в лінгвістиці та літературознавстві, які прагнуть виробити принципи наукового описання стилю автора, твору чи, скажімо, особливості мови певної соціальної групи. Ця робота ведеться через переосмислення методологічних норм античних риторик, орієнтованих на структурно-композиційне вивчення мовного цілого в його словесній оформленості.

Здійснений аналіз дає підстави стверджувати, що будь-яке узагальнення поняття стилю, в тому числі і соціально-філософське, неможливе без звернення до його лінгвістичного, літературного чи загалом культурологічного виміру. Стиль виявляє себе як такий, що знаходиться в певному смисловому полі, в межах якого опиняються зіставленими та порівнюваними окремі його ознаки. Поза цим полем вони розпадаються на окремі, нічим не пов’язані елементи. В одних випадках роль цього поля відіграє структура мови, літератури, в інших – конструктивні форми мислення, пізнання, культури тощо.

У другому параграфі – “Історико-культурна та соціологічна інтерпретація поняття “стиль” – здійснюється аналіз соціально-практичних аспектів проблеми стилю в їх опосередкованих культурною діяльністю людини формах.

У сфері історико-культурного дискурсу поняття стилю постає найчастіше у вигляді “стилю епохи” і проявляється вже не як організація смислових та мовних відносин, а скоріше як здатність культури проявляти свої феномени в свідомості індивіда та людської спільноти. Певні елементи стильової свідомості можна віднайти і в середньовіччі, і в епоху Відродження. Проте легко помітити, що стильові уявлення мають тут ще просторово-локальний характер: для формування поняття “стиль епохи” необхідна досить розвинена історична свідомість, що дозволяла б локалізувати культурні феномени в часі. Саме в цьому полягає суть