Концептосфера буття в поетичному доробку Володимира Калашника

Концепт життя формується на основі відповідного поняття, підґрунтя якого складає сукупність лексичних значень слова життя, зокрема: а) існування всього живого; б) період існування кого-небудь, вік; в) спосіб існування кого-небудь; г) те, що реально існує [1, с. 276]: Прекрасна мить мина, у вічність кане. Що віджило, не знає вороття. Літа пливуть, лягають пелюстками На дивоплід із іменем – Життя [3, с. 10]; Допоки ще земні не стихли кроки, Доповнюю життя можливий слід [3, с. 11]; Невже життя відмолодіє І згаснуть юні маяки? Та знову пишемо надії На зовсім чисті сторінки [3, с. 54]. Осмислення поняття відбувається з позицій духовно багатої і зрілої людини, вихованої в дусі найкращих українських традицій, для якої Життя – то Божий дар. Його господар – ти. Тож мусиш сам до неба дорости [3, с. 49]; З любові починається життя. Любов дарує і слова від Бога [3, с. 58] тощо. Отже, життя – це любов. Любов – це основа, на якій стоїть весь світ, створений Господом. Якби могли пізнати таїни Божі, ми зрозуміли б, що світ Бог створив із любові до людей, аби люди насолоджувалися його красою, славили його Творця і, живучи серед собі подібних у любові, блаженствували й раділи. Господь дарував нам не тільки життя, але й любов. А відтак і любов є дар Божий, бо з неї «починається життя».

Аналізований концепт представлений не лише лексемою життя, але й конструкціями різного типу (наприклад, апозитивне словосполучення життєпис-творчість). До того ж подекуди індивідуально-авторське бачення маніфестується метафоричними та метонімічними модифікаціями традиційних зворотів. Так, скажімо, в одному з поетичних творів простежується трансформація біблійної усталеної конструкції книга життя, що пов’язується, очевидно, з біблійними текстами, де книга життя постає як символічна назва, узята з єврейських списків, із яких викреслювалися імена померлих, тобто тих, хто, так би мовити, скінчив свій життєвий шлях. У Володимира Калашника вербальна оболонка розглядуваного концепту представлена конструкцією повість життя. А в житті, як і в повісті, обов’язково є автор, герой, глядач і сюжет, змінити який неможливо, адже «на все земне веління Боже»: Свого життя перегортаю повість І там знаходжу кілька сторінок Написаних не прямо, а натомість, Бо замість руху лиш непевний крок. Звитяжні дні трудів без нагороди, Тверда хода і другове плече. За миті слабодухості – обходи – Докором сонце західне пече. Але на все земне веління Боже: На поступ і падіння, сміх і плач. Сюжет життя змінити вже не може Ні автор, ні герой, ані глядач [3, с. 39].

Лексема життя може мати атрибутивний поширювач-конкретизатор (здебільшого земне) : У своєму земнім житті Я вже старший за тебе [3, с. 20]; Земне життя, скінчившись, не згасає, А пломенем здіймається в світи. Покликане у вічність небесами, Воно сія в безмежжі висоти [3, с. 56], або сама виступати в його ролі: Я не вмію й не хочу ніколи прощатись, Хоч стежина життя добігає кінця [3, с. 76], або слугувати дериваційною базою для продукування відповідного поширювача: Життєва путь тоді здавалась вічною, Весна манила розкішшю принад [3, с. 15]; Не забути довіч нам студентські літа, Де світання ясне і закохані зорі. Наша юність – маяк у життєвому морі, І початок дороги, і клятва свята [3, с. 12]; Коли ж мій шлях земний, – короткий сон цей, – Скінчиться й дзвін прощально відгуде, Я вірю, що моє життєве сонце Не в прірву, а у вічність упаде [3, с. 13]; Життєвим радощам на зміну Приходять присуди: «Пора» [3, с. 53]; Усе спізнати маю на віку, А вік поспішно обрію сягає. І музика світил нічних над гаєм Мою ходу вбирає нешвидку. Допоки ще земні не стихли кроки, Доповнюють життя можливий слід. І пробую вернути ненароком Життєву стрілку з заходу на схід [3, с. 11].

У більшості ситуацій сконцентровано та узгоджено найрізноманітніші образні асоціації (життя → море, часом спокійне, а часом і бурхливе; життя → сонце, яке сходить і заходить; життя → годинник, який відраховує секунди, хвилини, години і т. ін.). Атрибутивне словосполучення життєва путь, як свідчать подані вище ілюстрації, вступає в синонімічні парадигматичні відношення з конструкцією шлях земний, який в уяві автора асоціюється з коротким сном.

У поетичному доробку автора концепт життя представлено й перифрастичними зворотами, у складі яких відсутня відповідна матеріальна форма вираження: Не поспішай до плоду визрівання. Іди на гору – не спіши з гори. І певно вір, допоки Бог тримає, В довічність пелюсткової пори [3, с. 10] (пор. : допоки Бог тримає → допоки живеш → допоки триває життя).

У розумінні Володимира Калашника життя є процесом, однією із фаз якого є смерть. За нею життя продовжується, але вже в новій якості – як надбуття (пор. : Я вірю, що моє життєве сонце Не в прірву, а у вічність упаде [3, с. 13]; Немов бджола нектар, добро збираю, Кладу його