Концептосфера буття в поетичному доробку Володимира Калашника

Зауважимо: репрезентуючи концепт смерть, письменник жодного разу не використовує звуковий комплекс смерть. Здебільшого використовуються перифрастичні та фразеологічні конструкції зі значенням процесуальності. Наприклад: Батьки мої вже відійшли в світи. Їх душі – у космічному просторі. З дитинства зір мій ваблять тихі зорі – Між них я прагну маму віднайти [3, с. 19]; Часу зупинити нам несила. За крайнеба ти пішов уже. І тепер Мерефа, люба й мила, Спокій твій довічний береже [3, с. 27]; Коли ж душа полине до зорі, залишивши земні шляхи і броди, Врожай, що нива після мене вродить, Зберуть нащадки й друзі-жниварі [3, с. 52] тощо (пор. : відійти в світи, піти за крайнеба, залишити земні шляхи і броди). Земне контрастує з вічним, а вічне асоціюється з небесним. Ота межа між життям і смертю асоціюється з небом (небокраєм, крайнебом). Звідси, відповідно, й індивідуально-авторське представлення концепту: Здавався недосяжним небокрай, А він ось поряд – розчиняє браму. Я не спішу на вічну переправу [3, с. 13]; Щемка печаль із осені біліє, В небесну даль готуючи земне. Як ця краса зів’яне і зітліє, безмірним вічним холодом війне [3, с. 47]; Я ж не спішу дійти до небокраю [3, с. 60].

Потойбіччя мислиться як окремий той світ, незнаний і незвіданий, світ (космічний простір), у який відходять, але з якого не повертаються, який протиставляється цьому світу: Нащо мені можливий тихий рай Без цього світу [3, с. 13]; Караюсь світом, Богом даним, Немов для раю на землі [3, с. 30]. Потужної актуалізації набуває множинна граматична форма (світи) : Ми земні, та у вись, ніби птиці, знялись. У небесні світи нам до Бога іти [3, с. 8]; І знов «курли» щемливо-журавлине До серця лине кличем висоти. То час земний відлічує хвилини На старті у незвідані світи [3, с. 51].

Концепт світ формується на основі відповідного поняття, підґрунтя якого складає сукупність лексичних значень слова світ, зокрема: а) сукупність усіх форм матерії як єдине ціле; усесвіт; б) окрема частина всесвіту; в) земля з усім, що на ній є; г) людське суспільство, об’єднане певними соціальними, культурно-історичними та етнографічними ознаками: Журою світ наповнений [3, с. 15]; Дорога мчить байдужих у світи [3, с. 16]; Замовкніть ситі фарисеї! Вам корінь роду – то пусте. Ви недєлімої і всеї Отруту світу несете [3, с. 18]; Саме тут, за батьківським порогом, Пломенів любові й волі цвіт. Звідси пролягли твої дороги У широкий всеслов’янський світ [3, с. 27]; Злетів між хмар, у зоряний зеніт Із думою-молитвою до Бога За Україну й весь слов’янський світ [3, с. 37]; Ми до сонця йдемо Через світ навпростець [3, с. 63].

Концепт час формується на основі відповідного поняття, підґрунтя якого складає сукупність лексичних значень слова час, зокрема: а) одна з основних форм існування матерії, яка виявляється в тривалості буття; б) тривалість існування явищ і предметів, яка вимірюється століттями, роками, місяцями, годинами, хвилинами і т. ін. ; в) проміжок, відрізок у послідовній зміні годин, днів, років і т. ін., протягом яких що-небудь здійснювалося, здійснюється чи здійснюватиметься; г) історичний період у розвитку людства, визначена епоха або окремий етап у житті певного народу, держави, суспільства [1, с. 1371]: Тут час зимовий за межею літа – Лише спочинок до цвітінь землі [3, с. 13]; Немає часу пам’ять берегти [3, с. 16]; Спадає час у вічність пелюстками, Плоди цвітінь лишає на землі [3, с. 19]; На березі часу усі розчаровані: Одні – що зупинка, а хтось, що кінець. Контрольна ревізія душ і сердець [3, с. 40]; А далі − безчасся чи час благовісний [3, с. 40] Спішить наш час у майбуття незнане: Попереду калинові мости [3, с. 68] тощо.

Особливу роль у репрезентації концепту часу відіграють лексеми на позначення так званого емпіричного часу, що складається з періодів, для виміру яких людина звертається до найбільш стійких циклічних процесів. Тривалiсть iснування явищ i предметiв вимiрюється століттями, роками, місяцями, днями, годинами, хвилинами і т. ін. Володимир Семенович найчастіше послуговується лексемами день, ніч, рік (роки), літа, які подекуди ілюструють чи то антонімічні, чи то синонімічні парадигматичні відношення в межах однієї ситуації: Стрічаю рік новий і багатію Не тільки тим, що знову зерно сію, Й не тим, що в полі вруняться жита. Багатшаю на вас мої літа! Приймаю все: і поопалий цвіт, і неба поклики, і стишений політ… Кажу, піднявши келишок вина: − Скарбівню літ хай криза обмина. Колись літа спішили у світи. Я мушу кожну днину зберегти. Тепер літа зі мною − навпаки. Не розлучаймося, перейдені роки [3, с. 14]; Весь день дощить… Минули дні, де все було по-іншому: Був світлий і щасливий дощопад [3, с. 15]; Не допоможуть дні пророчі, Як у душі нема пісень. Тоді майбутні дні і ночі Стають минулими лишень [3, с. 38]; Взяли немало перевалів Нам дані долею літа. А на щорічнім карнавалі Тривога душу огорта [3, с. 54]; У майбутнє ідем, А минуле навстріч. Повен пристрасті день І незаймана ніч [3, с. 63]. Десь-не-десь трапляються звукові комплекси сторіччя, хвилина: І знов «курли» щемливо-журавлине До серця лине кличем висоти. То час земний відлічує хвилини На старті у незвідані світи [3, с. 51]; Минулих днів листки перегортаю, Миттєвостей у плетиві сторіч. На горизонті вже остання ніч [3, с. 60]. Звукові комплекси день і ніч в однині позначають здебільшого чітко окреслені частини доби; у множині (дні і ночі) репрезентують довготривалу зміну часових станів, отримують такі атрибутивні поширювачі, як минулі – майбутні, пророчі і т. ін. Слова рік (роки), літа вирізняються досить важливим темпоральним зарядом, оскільки саме роками (літами) людина вимірює відпущений їй час життя. Рік пов’язаний з природним циклом (від народження – весни до смерті – зими). Звідси, відповідно, лексеми, які маніфестують ту чи ту пору року, активно представлені в поетичному доробку письменника, ужиті як у прямому, так і в переносному значенні: Спекотно гріта й перегріта, Природа підганяє нас, застеріга на схилі літа Про рукавиці на запас [3, с. 31]; Крізь скло, сумне і непрозоре, Збираю видиво імли. Веселі осені узори Вже потьмяніли, відбули. Повз час і проминулі села Прямує потяг до зими [3, с. 43]; Вже відспівала осінь падолиста Сумну свою мелодію прощань [3, с. 45]; І літо, й осінь щедро всім платили [3, с. 45]; Надіймося на літо знову [3, с. 50]; Готові крила духу знов злетіти, Вернути у весну й щасливе літо [3, с. 60]; Дні і ночі сповна Візьме час крадькома. Запізніла весна… Передчасна зима [3, с. 63]; На осіннім порозі перейдені весни. Миті щастя в дорозі бентежать воскресло [3, с. 71].

З-поміж темпоральних лексем вирізняються й такі, як-от миттєвість, мить, використовувані для означення мінімального часового проміжку: Спинись на мить у круговерті днів [3, с. 34]; Спливає час. І наше свято Із плином часу відбува. Та кожна мить – це так багато, Якщо в душі любов жива [3, с. 73]. Здебільшого такі часові проміжки мають невизначену тривалість.

У своїй праці ми побіжно зупинилися на тих екзистенційних концептах, які загалом репрезентують концептосферу буття Володимира Калашника. Чимало цікавих моментів так званої «поетичної категорії часу», «життєвого часу», «часу життя» і т. ін. потребують більш глибокого аналізу. Однак проаналізований матеріал переконливо засвідчує, що невелика за обсягом поетична збірка є потужним джерелом життєвої філософії поета.

 

 

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укладач і головн. ред. В. Т. Бусел. – К. – Ірпінь: Перун, 2001. – 1440с.
2. Губарева Г. А. Феномен поетичної мовної картини світу / Г. А. Губарева // Вісник ХНУ: Серія: Філологія. – Харків, 2002. – №538. – С. 186 – 190.
3. Калашник В. С. Незгасимі світи: Лірика, паліндроми, переклади / Передмова А. Стожука / Володимир Семенович Калашник. – Харків: Майдан, 2010. – 132 с.
4. Лисиченко Л. А. Концептуальная и языковая картина мира и их взаимодействие / Лидия Андреевна Лисиченко // Семантика и прагматика языковых единиц: сб. научн. трудов. – Х., 1991. – С. 4 – 6.
5. Ясіновська О. Концепт любов і слово любов у текстах Нового Завіту / О. Ясіновська // Вісник Львівського ун-ту: Серія філологічна. – Львів, 2000. – Вип. 29. – С. 152 – 165.