Концептуальні засади та політика США щодо миротворчої діяльності ООН

Обрана дисертантом тема дослідження – концептуальні засади та політика США щодо миротворчої діяльності ООН – не була до цього часу об’єктом спеціального дослідження ні в українській, ні в зарубіжній політичній науці.

В сучасній українській політичній науці існує чимало наукових праць, присвячених глобальній стратегії США, формуванню і реалізації американської регіональної політики, зокрема, щодо України та інших держав СНД. Ці проблеми стали об’єктом досліджень таких українських вчених як С. П. Галака, Б. М. Гончар, О. М. Гончаренко, А. В. Дашкевич, І. Д. Дудко Є. Є. Камінський, Б. І. Канцелярук, О. В. Потєхін, І. А. Хижняк.

Серед робіт російських американістів (Бородачев Т. В., Кременюк В. А., Шаклеина Т. А. та ін.) найбільш важливими для автора була монографія А. Уткіна “Американська стратегія для XXI століття”, в якій досліджено політичну стратегію Вашингтону в постбіполярному світі, та опублікована в 1991 році праця А. Я. Шарової “США і ООН: концепції і реальності”, в якій аналізується концептуальне забезпечення політики США в ООН в період 1940-х – 1980-х років.

Вагомий внесок в загальне бачення обраної дисертантом теми мали роботи В. С. Бруза та Ю. М. Мацейка, присвячені різним аспектам діяльності ООН на сучасному етапі. І якщо в працях Ю. М. Мацейка переважно розглядаються проблеми реформування ООН, то предметом дослідження В. С. Бруза є сфера миротворчої діяльності ООН.

Тематика ООН широко розробляється у Сполучених Штатах в провідних університетах та наукових центрах – Колумбійському, Гарвардському, Каліфорнійському (Станфорд і Берклі), Мічиганському та інших університетах, а також в Брукінгському інституті під егідою та за фінансової підтримки відомих фондів (Карнегі, Форда, Макдоннелла та ін.).

В американських наукових колах у 1980-х – початку 1990-х років можна умовно виокремити три основні напрямки підходів щодо ООН. Представники першого напрямку (Р. Фолк, Е. Лак, Р. Джохансен, Т. Гаті, А. Беннет, а також Р. Біссел, Д. Міллер, Л. Горденкер, що брали участь у підготовці видань Асоціації сприяння ООН в США) визнавали, що ООН в період після закінчення “холодної війни” має можливість і повинна взяти на себе ключову роль в підтриманні міжнародного миру та безпеки, як це і передбачено її Статутом. Представники другого напрямку (Дж. Раггі, Дж. Рочестер, Дж. Най, Р. Кеохейн), визнаючи позитивний внесок ООН у функціональних галузях, ставили під сумнів її можливість відігравати провідну роль в миротворчій сфері. Головна теза праць політологів цього напрямку – необхідність сконцентрувати діяльність США в ООН насамперед на вирішенні чисто “технічних” аспектах проблем миротворчості. Представники третього, більш радикального напрямку (Т. Френк, Р. Джексон та інші, які здебільше групувалися навколо Фонду “Спадщина”) вважали, що діяльність ООН не тільки не сприяє підтриманню міжнародного миру та безпеки, врегулюванню міжнародних суперечок та конфліктів, але й призводить до їх загострення.

Джерела, використані при написанні дисертації, умовно можна поділити на кілька основних груп:

Законодавчі акти Сполучених Штатів;

Нормативні документи, видані президентом США (президентські директиви) та документи виконавчої влади (заяви, звернення провідних постатей державної адміністрації США) ;

Публікації законодавчої влади США (слухання в комітетах та підкомітетах Конгресу Сполучених Штатів) ;

Публікації міністерств та відомств США (звіти Головного бюджетного контрольного управління, збірники офіційних документів Державного департаменту США, електронні журнали Державного департаменту США та Інформаційного агентства Сполучених Штатів) ;

Документи та матеріали Організації Об’єднаних Націй.

У другому розділі – “Концептуальне забезпечення політики США щодо участі в миротворчій діяльності ООН в 1990-х роках” – аналізується концептуальне забезпечення політики США щодо участі в миротворчій діяльності ООН в 1990-х роках.

Автор наголошує, що умовно можна виокремити два напрямки концептуальних підходів американських вчених щодо ролі ООН після закінчення “холодної війни”, які ґрунтуються на особливостях бачення розвитку сучасної системи міжнародних відносин, шляхів збереження одноосібного американського лідерства в постбіполярному світі та ролі міжнародних організацій (ООН, НАТО, регіональних міжнародних організацій) в забезпеченні міжнародного миру і безпеки (концепції “твердої багатосторонності”, “вибіркової/обмеженої участі”, “погодженої (кооперативної) безпеки”, “одноосібного лідерства”, “нового інтервенціоналізму”, “неоізоляціонизму” тощо).

Перший напрямок репрезентують науковці (Ч. Мейнс, М. Мандельбаум, Р. Хаас, Е. Луттвак А. Картер, У. Перрі, Дж. Стейнбрунер, Дж. Нолан), які вважають, що посилення міжнародних організацій, в яких США займають домінуючі позиції, відповідає американським національним інтересам і є ефективних шляхом реалізації останніх. Вони виступають з позицій “стратегічної взаємозалежності” та необхідності “координації колективних дій” світового співтовариства з метою підтримання міжнародного миру і безпеки. Їх рекомендації вашингтонській адміністрації полягають в обґрунтуванні доцільності дотримання США стратегії незаперечної підтримки та активізації миротворчої діяльності ООН (в рівній мірі, як і НАТО). Ця точка зору була поширена на початку 1990-х років. В подальшому політологи цього напрямку