Космічний об’єкт та космічне сміття: співвідношення понять

2 Так як до космічного сміття відносять не активні, а отже неконтрольовані об’єкти, не всі вони доступні для моніторингу. На теперішній час можливо виявити частинки розміром від 2 мм на низькій навколоземній орбіті (ННО) до 1000 км над рівнем Землі за допомогою радіолокаційних та від 30 см на геостаціонарній орбіті (ГСО) за допомогою оптичних пристроїв. При цьому вибірковий характер здійснюваного ними зондування залишає значну частину космічного простору прихованим для відслідковування людьми. Крім того, недостатні знання щодо властивостей кореляції траєкторії руху найменших частинок із чинниками космічного середовища роблять неточними дані моделювання засмічення космосу найдрібнішими частинками [2, с. 35-68].

у 1983 р. зазначав, що сміттям можуть бути лише фрагменти, а не цілісний, хай навіть не функціональний, космічний об’єкт [18]. Проте для з’ясування того, яким чином співвідноситься фактичне розуміння космічного сміття та нормативне визначення космічного об’єкта, необхідно проаналізувати іманентні властивості останнього.

У науковій літературі по-різному підходять до розуміння космічного об’єкта. Змістовно найбільш широкий підхід до відповідного поняття закладений в Енциклопедії космонавтики за редакцією В. П. Глушка, де космічний об’єкт розуміється як тіло, що знаходиться в космічному просторі. Такі об’єкти поділяються на природні та штучні. Штучні – це космічні апарати, останні ступені ракет-носіїв та їх частини, а природні є небесними тілами [8, с. 189]. Відмінною є позиція Л. М. Шестакова, який звужує це поняття шляхом зосередження уваги лише на штучному характері цих об’єктів, а тому визначає космічний об’єкт як технічний пристрій (апарат), створений людиною і передбачений для використання в космічному просторі [9, с. 73]. У подібному напрямку, але ще більш вузько, спрямований погляд на означене поняття В. Е. Теліпка, який розуміє космічний об’єкт як штучно створений об’єкт, що виходить самостійно або який виводять на навколоземну орбіту, або далі в космічний простір, призначений для діяльності в космічному просторі та на небесних тілах. До космічних об’єктів науковець відносить штучні супутники, космічні апарати та їх носії, що пілотуються [10, с. 536]. Отже, доктринальне тлумачення поняття космічного об’єкта дає підстави ідентифікувати його як штучно створений технічний пристрій, призначений для використання в космічному просторі.

Проаналізуємо більш детально специфічні властивості цього технічного пристрою, які ідентифікують його як космічний об’єкт, виходячи з аналізу міжнародних документів, розроблених для регламентації космічної діяльності. В Конвенції про відповідальність та Конвенції про реєстрацію об’єктів, що запускаються в космічний простір 1975 року (далі – Конвенція про реєстрацію) під поняттям, яке фактично не розкривається, вказані лише предмети, на які це поняття поширюється: складові частини космічного об’єкта, засіб його доставки та його складові [4; 5]. Тобто, для того, щоб з’ясувати, чим власне є космічний об’єкт, потрібно виходити із усталеної практики космічної діяльності, результати якої закріплені у міжнародних договорах, інших нормативних актах та здійснити їх системний аналіз.

Фахівці в галузі космічного права здійснили кілька спроб щодо чіткішого, ніж визначено в чинних договорах, окреслення поняття космічного об’єкта. Так, Конвенція про створення Європейської організації ракет-носіїв (ЕЛДО) 1962 р. у ст. 19 містить визначення космічного об’єкта як «апарата, призначеного для виводу на орбіту в якості супутника Землі чи іншого небесного тіла або для польоту на інші траєкторії в космічному просторі». У проекті Кодексу принципів щодо дослідження та використання космічного простору 1962 р., створеному Лондонським інститутом дослідження міжнародних питань імені Девіда Девіса, космічний об’єкт розглядається як будь-який космічний корабель, здатний пересуватися по орбіті чи в космічному просторі. Всесвітня адміністративна Конференція радіозв’язку 1971 р. визначає космічний об’єкт як космічний корабель, тобто створений людиною засіб пересування, призначений для запуску за межі основної частини земної атмосфери. Регламент радіозв’язку Міжнародного союзу електрозв’язку 1979 р. дає аналогічну дефініцію, проте позначає його як «космічний човен» та визначає як створений людиною апарат для польотів далі основної частини земної атмосфери [9, с. 73-74].

Ще більш строкатими є підходи до тлумачення поняття космічного об’єкта в національному законодавстві космічних країн. Так, зокрема в Іспанії відповідно до Королівського указу № 278/1995 від 24. 02. 1995 у ст. 4 дано визначення космічного об’єкта, тотожне до викладеного в Конвенції про реєстрацію [7; 401], а в Китаї згідно із Положенням «Про реєстрацію і управління об’єктами в просторі» визначено лише конкретний перелік найменувань космічної техніки, яка включається або не входить до об’єктів у просторі, а саме до них належать: ті, що входять в заатмосферний простір штучні супутники Землі, пасажирські космольоти, прилади для зондування Землі з космосу, станції в просторі, засоби-носії і їх агрегати, а також інші штучні об’єкти, що запукаються в простір. У той же час ракети і керовані балістичні снаряди, що протягом нетривалого часу проходять через навколоатмос- ферний простір із метою висотного зондажу, не належать до об’єктів у просторі [6, с. 281].

Змістовнішими в цьому контексті є норми, закріплені в законодавчих актах інших країн. Зокрема, в ст. 1 ЗУ «Про космічну діяльність» від 15. 11. 1996 № 502/96-ВР міститься поняття об’єктів космічної діяльності (космічна техніка) – матеріальні предмети штучного походження, котрі проектуються, виготовляються та експлуатуються як в космічному просторі (космічний сегмент, космічна інфраструктура), так і на поверхні Землі (наземний сегмент, наземна інфраструктура) з ціллю дослідження і використання космічного простору [15].