Культура і цивілізація

Як культурний феномен масова культура виокремлюється на початку ХХ століття. За сто років існування вона піддавалась як нищівній критиці, з боку інтелігенції за свою шаблонність, низькоякісність, примітивність, так і вшановувалась статусом поводиря широкого контингенту населення від різноманітних психологічних криз, наслідків політичних та економічних негараздів. Голівуд врятував Америку від Великої депресії, радіо полегшало переживання Другої Світової Війни.

Явище масової культури необхідно розглядати в першу чергу не через зміст, а як форму. Шукати в ньому не якісний, а виключно кількісний бік. Масова культура – культура більшості. Не можна ототожнювати масове з низьким. Платівка із записом Баха, розповсюджена через торгову мережу автоматично зробить видатного композитора масовим, але не зробить його і його музику примітивною, не скине її з п’єдесталу найвизначніших здобутків світової культури.

Звужуючи таким чином проблему можна побачити, що культура маси це цілком контрольована через механізми ЗМІ (телебачення, радіо, газети, журнали тощо) реалія. Використовуючи засоби масової інформації як важіль керування держава має змогу штучно окультурити населення, штучно вирішити культурну кризу. Прецедентом подібного підходу була парадигма масової культури в США, котра отримала назву «мідкульт».

Мідкульт – це культура середнього рівня, котра стала переважати в 70 – 80 -х роках в західних країнах. Для телепрограм, радіопередач, журналів та газет рівня мідкульту характерно з’єднання взірців високої культури і популярної. Мідкульт створює моду на високе художнє мистецтво, класичну музику і навіть дає невичерпний грунт для сучасної інтерпретації народної творчості (етнодизайн, етномузика і т. д.). Суттєвою особливістю масової культури стало широке розповсюдження в ній не тільки власне розважальної художньої продукції, але і популярної науки. Величезна кількість науково-популярних журналів доповнюється постійними радіо- і телепередачами освітнього характеру. Цей процес (активно підтримуваний державою) охоплює широку аудиторію, залучаючи її до цінностей нового порядку. Навіть частковий контроль ЗМІ дає змогу державі «вилікувати» масове зубожіння, падіння духу та моралі.

Актуальність аналогічного підходу на теренах пострадянського регіону сьогодні практично не викликає сумніву. Тільки державний контроль над усіма можливими культурними інститутами може покласти край хаотичному плагіату західних соціокультурних моделей. Відродження традиційних національних стовпів країн пост СРСР та методичне їх прищеплення масовій свідомості є необхідною складовою впровадження досвіду західних країн у вигляді мідкульту.

Але культура не може породжувати якісні плоди з під удару директив державного чиновника. Сторіччями вона випещується завдяки синтезу благодатних політичних та економічних умов. Тому мідкульт не повинен повертати нас до радянських тоталітарних схем. Він лише засіб подолання культурної кризи, котру переживає наше суспільство.

 

 

Києво-Могилянська академія – перша вища школа не тільки в Україні, а й в усій Східній Європі. Протягом всієї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури, ніж Києво-Могилянська академія.

Своїм корінням вона сягає в далекий 1615 рік, коли знатна киянка Галшка Гулевичівна відписала свою садибу в Києві, на Подолі, місцевому Братству для заснування монастиря та школи для дітей всіх станів. Через сімнадцять років митрополит Київський і Галицький Петро Могила створює Києво-Братську колеґію, об’єднавши Київську братську та Київську лаврську школи. А вже 1658 року колеґія отримує статус вищої школи та титул “Академія”. Академія протягом всього часу свого існування, до закриття у 1817 році, коли на її території було відкрито Духовну семінарію, була всестановим навчальним закладом, який підтримувало все українське суспільство.

Національна наука веде свій початок саме з цих стін. В Києво-Могилянській академії сформувались власні філософська, поетична, музична, архітектурна, історична, живописна школи, зародився тут і театр. Тут були започатковані природничі науки – астрономія, біологія, мінералогія, зоологія.

У Києво-Могилянській академії викладали Іов Борецький, Інокентій Гізель, Мілетій Смотрицький, Касіян Сакович, Феофан Прокопович, а серед студентів були такі згодом визначні постаті, як Григорій Сковорода, Максим Березовський та Артемій Ведель, Лазар Баранович та Стефан Яворський, Самійло Величко та Григорій Грабянка, Микола Бантиш-Каменський та Максим Берлинський. Випускники КМА засновували школи, семінарії, друкарні, бібліотеки, сприяли розвитку мистецтва, літератури, музики, театру в Україні, майже в усіх великих містах Росії, а також Білорусії та Сербії.

Серед вихованців Академії були визначні гетьмани України – Петро Дорошенко, Іван Самойлович, Пилип Орлик, Данило Апостол, Павло Полуботок та інші. Церковні ієрархи, визнані по смерті святими Православної церкви, – митрополит Дмитро (Туптало), митрополит Іван (Максимович), архієпископ Феодосій (Углицький), – також здобували знання в Києво-Могилянській академії.

Славетні діячі української та світової історії – Петро Могила, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Рафаїл Заборовський та Іван Мазепа постійно підтримували Академію, допомагаючи її спудеям та професорам, які вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства.

В жовтні 2001 році виповнилося 10 років з того часу, коли почала працювати комісія по відродженню Києво-Могилянської академії. А 15 жовтня 2002 року Національний Університет “Києво-Могилянська академія” святкував десятиріччя посвяти перших студентів, які увійшли в