Культура і цивілізація

30 червня 1994 року Міжгалузевою республіканською акредитаційною комісією НаУКМА ліцензований за четвертим – найвищим рівнем акредитації. 22 – 23 травня 1993 року на спеціальній нараді експертів ЮНЕСКО схвалені навчальні програми та плани НаУКМА. 7 липня 1998 року НаУКМА акредитований Державною акредитаційною комісією України за IV (найвищим) рівнем.

 

 

Архетип (грец. arche – початок і typos – образ; прототип, проформа) – прообраз, початковий образ, ідея. Це поняття, що походить від традиції платонізму і грає головну роль у «аналітичній психології», розробленої Юнґом. У філософії Платона під Архетип розумівся осягаємий розумом зразок, «ейдос», у схоластів – природний образ, відбитий у розумі, в Августина Блаженного – споконвічний образ, що лежить в основі людського пізнання.

Під шаром «особистісного несвідомого», що складали основний предмет вивчення в класичному психоаналізі Фройда, Юнґ виявляє «колективне несвідоме», що трактується як загальнолюдська основа («грибниця») душевного життя індивідів, наслідувана, а не сформована на базі індивідуального досвіду. Якщо в особистісному несвідомому основну роль грають «комплекси» (наприклад, комплекс Едипа, комплекс неповноцінності), то структуроутворюючими елементами колективного несвідомого є «Архетип» – універсальні моделі несвідомої психічної активності, котрі спонтанно визначають людське мислення і поведінку. Архетипи можна порівняти з кантівськими «апріорними формами» пізнання, однак вони позбавлені їх абстрактності й емоційно насичені. Власне Архетипи не мають конкретного психічного змісту (Юнґ уподібнював їх осям кристала) ; інша справа – архетипічні уявлення (символи) як результат спільної роботи свідомості і колективного несвідомого. Символи є єдність прозорого свідомості образа і стоящого за ним таємного і неексплікованого смислу, що веде в несвідомі глибини психіки.

Міфологія і релігія (оцінювані Юнґом надзвичайно високо) будують «захисну стіну символів», що дозволяє свідомості асимілювати небезпечно-самостійну енерґію Архетипу несвідомого і гармонізучи тим самим людську психіку. За історичною мінливістю конкретних символів Юнґ вбачав інваріантість Архетипу, що пояснює разючі подібності в різних міфологічних і релігійних системах і факти відтворення в сновидіннях і психотичному маренні фрагментів древніх езотеричних систем.

Розроблена Юнґом концепція Архетипу вплинула на сучасну культурологію.

 

 

Толера́нтність – здатність індивіда сприймати без агресії думки, які відрізняються від власних, а також особливості поведінки та способу життя інших.

Толерантність означає повагу, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості. Формуванню толерантності сприяють знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті і переконань. Толерантність – це єдність у різноманітті. Це не тільки моральний обов'язок, а й політична та правова потреба. Толерантність – це те, що уможливлює досягнення миру, сприяє переходу від культури війни до культури миру.

Толерантність – це не поступка, поблажливість чи потурання. Толерантність – це, передусім, активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини. Толерантність у жодному разі не може бути виправданням посяганню на ці основні цінності. Толерантність повинна виявляти кожна людина, група людей та держава.

Толерантність – це обов'язок сприяти утвердженню прав людини, плюралізму (в тому числі культурного плюралізму), демократії та правопорядку. Толерантність – це поняття, що означає відмову від догматизму і абсолютизму, утвердження норм, закріплених у міжнародно-правових актах у галузі прав людини.

 

 

Антропоцентризм (від грец. άνθροπος – людина і лат. centrum – центр) – філософське вчення, відповідно до якого людина є центром Вселеної і ціль усіх подій, що відбуваються у світі. Антропоцентризм наказує протиставляти феномен людини всім іншим феноменам життя і Всесвіт узагалі. Лежить в основі споживчого відношення до природи, виправдання знищення й експлуатації інших форм життя.

Антропоцентризм – невід'ємна людська риса, і вона виявляє себе в усьому, чим би людина не займалася. Її менталітет, система сприйняття й інтерпретації всього навколишнього, мотивування дій як у практичній, так і в «духовній» діяльності – усе базується на антропоцентризмі.

 

 

Романтизм – ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Виниклий після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 – 19 ст. абсолютизму, Романтизм був реакцією проти раціоналізму доби просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сантименталізму. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсности в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів – балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О.