Курс лекцій для студентів неекологічних спеціальностей

Забезпечення сталого соціально-економічного розвитку України має супроводжуватися створенням безпечного стану довкілля для життєдіяльності суспільства і кожної людини, спираючись на досконалу правову систему, яка базувалась би на гуманістичних і демократичних ідеях та принципах міжнародного права.

Як підкреслювалось на конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку, «людство здатне зробити розвиток сталим – забезпечити, щоби він задовольняв потреби сучасного, не піддаючи ризику здатність наступних поколінь задовольняти свої потреби».

У цьому процесі центральне місце належить законодавству у галузі регулювання відносин по використанню природних ресурсів, охороні довкілля і забезпеченню екологічної безпеки. Екологічне законодавство України виходить з того, що сучасний стан соціально-економічного розвитку в країні характеризується різким погіршенням екологічної ситуації на місцевому, регіональному і національному рівнях.

За роки становлення незалежної суверенної України було значно вдосконалено систему екологічного законодавства, яка включає такі основні блоки законодавчого та підзаконного регулювання:

1.Конституційне регулювання екологічних правовідносин, яке закріплює найбільш важливі принципи та форми використання природних ресурсів, декларує низку екологічних прав громадян, вимоги щодо охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки у процесі реалізації функцій різних державо-правових структур розподілу влади

2.Еколого-правове регулювання, що базується на нормах Закону України від 25 червня 1991 року «Про охорону навколишнього природного середовища», своєрідної «екологічної конституції», який передбачає мету, завдання, принципи та механізми забезпечення ефективного природокористування, охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки в Україні.

У його розвиток прийняті інші закони та підзаконні акти: Закон України «Про екологічну експертизу» (1995), Земельний (1992), Лісовий (1994), Водний (1995) кодекси України, Кодекс України про надра (1994), Закон України «Про тваринний світ» (1993), «Про охорону атмосферного повітря» (1992), «Про природно-заповідний фонд» тощо.

3.Регулювання екологічних правовідносин еколого-правовими нормами різних галузей законодавства у сфері здійснення широкого колу позитивної діяльності – законотворчої, виконавчо-розпорядчої, науковотехнічної, підприємницької, зовнішньоекономічної, тощо.

4.Міжнародно-правове регулювання за допомогою ратифікованих міжнародних конвенцій на рівні ООН, Європейського союзу, дво- та багатосторонніх угод з іншими державами світу з наданням приорітету міжнародним еколого-правовим нормам у процесі реалізації екологічного законодавства.

5.Регулювання екологічних правовідносин нормами забезпечувальних галузей законодавства, які визначають підстави та особливості притягнення винних осіб до дисциплінарної, адміністративної, майнової та кримінальної відповідальності за екологічні правопорушення.

Сучасний період систематизації екологічного законодавства передбачає необхідність врахування наступних принципів та умов:

1. Уточнення кола екологічних відносин, які підлягають врегулюванню на рівні законів та підзаконних актів;
2. Встановлення термінів підготовки, розгляду та прийняття актів екологічного законодавства;
3. Обґрунтування, розробка та прийняття нових законодавчих актів, внесення до чинних актів змін і доповнень, що випливають із потреб практики, забезпечення екологічної безпеки і екологічних прав громадян;
4. Обов’язковість наукового обґрунтування системи нормативних актів, здатних забезпечити правове регулювання відносин у галузі використання природних ресурсів, охорони природного середовища;
5. Визначена органів держави та інституцій, наукових, навчальних закладів, спроможних на рівні сучасних світових вимог розробити проекти відповідних актів екологічного законодавства.
6. Обґрунтування економічного, інформаційного, матеріально-технічного забезпечення розробки, розгляду, прийняття та реалізації актів екологічного законодавства;
7. Гарантування поєднання в екологічному законодавстві економічних і екологічних інтересів, врахування особливостей правового регулювання екологічних відносин в реальних умовах;
8. Спрямованість актів екологічного законодавства на послідовне і поступове поліпшення екологічного стану в Україні;
9. Визначення механізму реалізації екологічного законодавства.

В Україні нині сформовано одну з найрозвиненіших в Європі систему екологічного законодавства, визначено основні напрями державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів, розроблено кілька проектів природоохоронних програм для найнеблагополучніших районів.

Для втілення основних напрямів державної політики охорони довкілля в повсякденне життя в нашій країні діють близько 250 законів і підзаконних актів, які регулюють суспільні відносини між Природою та людьми. Основним базовим законом є Конституція України, прийнята в 1996 році, відповідно до якої розробляються правові основи державної політики України у сфері охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки.

Серйозною вадою чинного на сьогодні природоохоронного законодавства нашої країни є той факт, що формується воно за по ресурсною ознакою, тобто окремому регулюванню підлягають земельні, водні, гірничі, лісові, атмосферо охоронні та інші відносини, Такий підхід не забезпечує комплексності в регулюванні відносин щодо природного середовища як єдиного організму.

Державна система управління охороною довкілля, раціональним природокористуванням та екологічною безпекою має на меті:

• формування і впровадження державної політики в природоохоронній сфері;
• створення наукового і технічного потенціалу;
• створення ефективного законодавства в сфері екологічної діяльності;
• створення організаційно-технологічного механізму реалізації завдань у галузі природокористування;
• вирішення питань підготовки кадрів для забезпечення природоохоронної діяльності та здійснення політики регулювання екологічної безпеки.

Основною метою державної екологічної політики є створення ефективних правових, економічних та організаційних умов для надання регіонам можливостей використання наявних матеріальних і фінансових ресурсів для здійснення природоохоронних заходів та проведення комплексу управлінських дій щодо зміни галузевої й технологічної структури виробництва в напрямі зменшення його негативного впливу на довкілля. Реалізація цієї політики здійснюється на трьох рівнях управління: національному, регіональному та місцевому.

На національному рівні вирішуються питання розроблення методологічного, нормативно-методичного та правового забезпечення державної політики