Лекції з міфології

Так, С. Московічі, аналізуючи психологію натовпу, ставить перед собою питання: яким чином у спільноті відтворюються одні й ті ж самі стереотипи поведінки, патерни емоційного переживання, наділення смислом суспільних подій? Якщо відкинути генетичні способи передачі такої інформації, то є один шлях передачі – мова. Символи, котрі вона несе, відразу впізнаються і розуміються, починаючи з дитинства. Мовні коди не є абстракціями, існують не хаотично, вони структуровані у певні послідовності через міфологічні образи, ідеї, ритуали. С. Московічі описує їхню здатність надавати кожній думці узгодженого звучання, а саме спрощувати і схематизувати типові образи і події. Пам'ять поколінь, яка втілена в міфологічному мовленні, звільняє їх від контрастів, від комплексів, перетворює їх на стереотипи, щоб відтворювати відповідно до певних типових схем. Смерть героїв завжди буде трагічною і грандіозною, великі вожді завжди матимуть величне обличчя суворого і безпристрасного батька, пророки – довгу бороду і нотки гніву та справедливості у голосі. Крім того, С. Московічі звертає увагу на здатність пам'яті наділяти образи «поглинаючою емоційною силою», котру він називає «спокусою ностальгії». Її вплив виявляється також у тому, як в образах пам'яті починають поєднуватися несумісні речі, як неправдоподібне набуває образу істини. С. Московічі пише, таким чином, про знання спільноти про свою віддалену історію, або ж знання людини про своє дитинство.

Отже, С. Московічі виділяє важливі ознаки міфології як транслятора певної суспільної інформації: це – узгодження та спокуса ностальгією, у результаті дії котрих міфи набувають характеру типових, стереотипних, універсальних конструктів, котрі нехтують законами логіки, починають поєднувати несумісне, легітимізують неможливе.

В ХХ ст. активно вивчалося питання щодо первинності феноменів міфу та ритуалу. Продовжувачем антропологічної школи та засновником теорії ритуалізму є Дж. Фрезер, котрий пов'язував міфологію з магією, яку вважав найбільш древнім ступенем людського розвитку. На думку вченого, магія відрізняється від анімізму своєю дієвістю, бо передбачає реалізацію певних ритуалів. Відтак міф – супроводжувальний допоміжний феномен, «зліпок» з ритуалу, натомість останній відіграє первинну роль і є самодостатнім. Інший представник школи ритуалізму Реглан вважає, що всі міфи є ритуальними текстами, а міфи, які відірвані від ритуалу, – казками та легендами. У контексті даного напрямку згодом викристалізувала думка С. Хаймана про те, що ритуал і міф – це дві обов'язкові частини одного цілого, котре має драматичну основу. Ця думка відображає «помірковану» версію ритуалістичної школи і близька до поглядів англійця Б. Малиновського – основоположника школи функціоналізму.

Він вважав, що міф і обряд становлять два взаємопов'язані аспекти первісної культури – словесний і дієвий, «теоретичний» і «практичний». Дослідник описує функції міфів як суто практичні, спрямовані на підтримання традиції, створення безперервності культури спільноти, освячення всіх важливих подій шляхом постійного звернення до священної реальності доісторичного досвіду. «Міф кодифікує думку, зміцнює мораль, пропонує певні правила поведінки і санкціонує обряди, раціоналізує і виправдовує соціальні настанови... Міф – це не просто розказана історія або оповідання, яке має алегоричне, символічне чи тому подібне значення; міф переживається аборигенами як свого роду «святе письмо», як деяка дійсність, що впливає на долю світу і людей».

Третьою науковою школою, котра користувалася у ХХ ст. великим авторитетом, стала французька соціологічна традиція, обстоювана роботами Е. Дюркгейма та Л. Леві-Брюля. Новим базовим принципом цьог підходу став акцент на соціальну психологію. Та й коротко охарактеризовані вище структуралізм та функціоналізм завжди розглядали міфологію в контексті спільноти, змодельованої на теоретичному рівні як сукупність індивідів, без урахування феноменів колективної психіки, спільного психічного функціонування.

Е. Дюркгейм порівнює індивідуальне відчуття часу, простору та причинності з їх спільним переживанням представниками тієї чи іншої спільноти й робить висновок про нетотожність індивідуального і колективного розуму. Вчений пише про колективні ідеї та уявлення, котрі генеруються спільнотою та мимовільно нав'язуються її членам, вносяться у світовідчуття представників цієї спільноти. Е. Дюркгейм досліджує опозицію сакрального та профанного як двох станів свідомості, причому перший відповідає колективному переживанню, другий – індивідуальному. Вивчаючи міфологію, французький дослідник критикує попередні підходи (натуралізм та анімізм, ритуалізм та функціоналізм), натомість знаходить джерела її виникнення в тотемізмі, вважаючи, що тотемічна міфологія моделює родову організацію соціуму, узаконює її та підтримує в активному стані. Особливе місце Е. Дюркгейма посідають погляди вченого на символічну природу міфології та релігії. Емблеми (образи, метафори) слід розуміти не просто як етикетки, а як символи соціальної реальності, наповнені конкретним змістом у культурній системі тієї чи іншої спільноти, які виникають у зв'язку з існуванням соціального життя як такого.

Л. Леві-Брюль, розвиваючи теорію колективних уявлень, розглядав їх як такі, котрі не мають жодної раціональної основи. Збудовані без урахувань законів логіки: у міфології відсутня тенденця до уникання протиріччя, а тому кожна річ (персонаж, феномен) може одночасно бути собою та чимось іншим. Вчений вводить в теорію поняття «містичного», вважає, що містичне і пре-логічне є двома аспектами однієї і тієї