Метафора у сучасній українській поезії: структурно-семантичний аспект

Як ми уже зазначали, що саме мовознавці вперше провели термінологічне розмежування метафори на мовну і художню. Ідею протиставлення художньої і поетичної мови розробив Борис Олександрович Ларін. Суть цього відокремлення у тому, що мова художньої літератури, окрім реального і логічного змісту, має ще й естетичний об'єкт. Сугестивність тексту і взаємозумовленість всіх його елементів визначають характер метафори в мові художньої літератури – її багатовимірність відрізняє від мовної метафори. Таке розмежування є принципово важливе для науки про метафору, оскільки, таким чином, окреслюються семантичні межі – об'єктом дослідження у мовознавстві є, в основному, мовна метафора, метафоричне поле, набір сем і т. д.

Метафора в лінгвістичних працях є дієвою когнітивною моделлю. Вона здатна висвітлювати і затемнювати різні сторони об'єкта, вона складна і багатогранна, допомагає виявити не тільки універсальні, а й національні аспекти мислення.

Можемо стверджувати, що такий багатий доробок досліджень свідчить про формування нового напрямку – лінгвометафорології, що дозволить уніфікувати різноманітність у системі тлумачень метафори і систематизувати існуючі інтерпретаційні підходи, здійснити опис способів і джерел творення і метафор як у мовній практиці спілкування, так і в літературній творчості.

Сучасне розуміння метафори в літературознавчому аспекті здобуло помітні теоретичні досягнення. В українській літературознавчій науці це, зокрема, монографія Бориса Павловича Іванюка «Метафора і літературний твір». У своїй книзі Б. Іванюк намагається простежити еволюцію теоретичних підходів щодо метафори від Арістотеля і до наших днів. Аналізуючи окремі тексти (як поетичні, так і прозові), автор приходить до висновку, що метафора є універсальною фігурою постміфологічного художнього мислення.

На важливості розуміння метафори в конкретному контексті наголошує Віра Остапівна Вовк. Поетичне мовлення є своєрідною концентрацією мовних процесів вцілому і в метафорі зокрема. Метафора є однією з основних установок. В. О. Вовк поділяє метафору в художньому мовленні на інливідуально-авторську (є найулюбленішим і найпоширенішим засобом в творчому арсеналі автора), метафору-символ (повне сприйняття символу потребує духовної напруги реципієнта, іноді для розуміння розгорнутого значення метафори-символа необхідно знати зміст всієї книги) і фразеологічну метафору. Відповідно до значення автор виділяє вісім лексико-семантичних груп. Кожна лексико-семантична група характеризується спільністю виражених понять, а також спільністю переносних значень іменників.

Літературознавство і теоретична поетика збагатилися дослідженнями про метафору не лише в плані її глибшого теоретичного осмислення, а й працями, що вивчають метафорику в творчості окремих письменників. Про потребу вивчення тропів у тісному зв'язку з словесно-образним мисленням писали Борис Соломонович Мейлах, Михайлина Хомівна Коцюбинська, Борис Павлович Іванюк, Еліонора Степанівна Соловей, Костянтин Олександрович Кедров, Михайло Наумович Епштейн та ін..

Трактування метафори тут якісно інше, ніж у працях мовознавців, оскільки під метафорою розуміють як невеличкий порівняльний образ, так і цілий текст. На думку Михайлини Коцюбинської, метафоризація сприймається як мовний засіб лише при наявності якихось формальних показників. Коли вона виходить за межі слова, поширюється на ціле речення, на цілий уривок тощо, то перестає бути явищем чисто мовним. Літературознавця цікавить неповторність метафори в її зв'язках з усією образною системою твору.

Ґенезу поетичної метафори можна пояснити потребами процесу «освоєння світу», що історично розвивається, тобто конкретної людської практики. Сам принцип утворення метафори, що виникає на основі порівняння властивостей різних предметів і їх синтезування в новому понятті, властивий поезії загалом. На думку Бориса Соломоновича Мейлаха, в усіх поетичних системах метафора є предметом прикрашення або орнаментування, вона більшою мірою залишається поза межами цілісного художнього мислення.

Як бачимо, таке розуміння метафори вписується в систему традиційної теорії розуміння тропа як заміщення, тобто через заміну слова, імені, поняття чи цілої системи значень іншими, які означують інший досвід.

На думку постмодерного філософа і літературознавця Ж. Дерріди, метафора сама є філософським концептом, що діє в самій системі протиставлень (сутність проти випадковості, властиве проти невластивого, осмислювань проти чуттєвого).

Метафора в художньому тексті несе великий заряд суб'єктивного сприйняття, індивідуального світовідчуття, особистої системи цінностей митця.

Дуже цікавий і, на нашу думку, неординарний підхід до розуміння метафори висловили одночасно два російських критики – Костянтин Олександрович Кедров і Михайло Наумович Епштейн. Виникнення цього напрямку – метаметафоризму можна датувати досить точно: 1983 – початок 1984 року. Головним теоретиком метаметафори є Костянтин Кедров, невеличка поема якого «Комп'ютер любові» може розглядатися як художній маніфест метаметафоризму, тобто густої, насиченої, тотальної метафори, в порівнянні з якою звичайна метафора повинна виглядати частковою і нерішучою. У своїх тезах про метареалізм (метафоричний реалізм) вони говорять про існування «мета реальності», тобто реальності, що відкривається за метафорою, на тому ґрунті, куди метафора переносить свій сенс. Кедров і Епштейн ввели поняття «метаболи». Якщо метафора ділить світ на порівнюване і те, з чим порівнюють, то метабола – це цілісний світ, що не ділиться надвоє, але відкриває в собі множину вимірів. Метафора – це готовність повірити в чудо, а метабола – здатність його осягнути.

Отже, поле досліджень, пов'язаних так чи інакше з метафорою постійно збільшується. Метафора торкається чи не усіх сфер людських відносин. У термінологічному сенсі вона існує у двох основних значеннях – метафора у контексті мислення (думки) і у площині мови (художнього