Метафора у сучасній українській поезії: структурно-семантичний аспект

У лінгвістичній літературі існує ряд різних принципів виділення метафоричних моделей у лексичному складі мови. Найбільш відомою є класифікація типів метафоричних найменувань, яку вперше чітко виклав Квінтіліан і яка з часом зазнала певної деталізації: це переноси в межах категорій живого і неживого та між цими сферами. С. Ульман, згрупувавши ряд відкритих різними дослідниками закономірностей метафоричного розвитку, виділяє такі напрямки:

а) антропоморфічний – переноси від людини на людину;

б) зооморфічний;

в) переноси від конкретного до абстрактного;

г) синтетичний;

д) активна метафоризація позначень суспільної сфери, яка в певний момент є особливо актуальною [20, с. 24].

Сучасні мовознавці вважають «антропонімізацію» природних явищ, тобто приписування живій і неживій природі процесів і дій, пов'язаних з діяльністю людини, з функціонуванням її організму, з подібністю до частин її тіла, до вироблюваних нею предметів і под., помітним явищем в семантичній історії слів. Не менш істотне значення має і зворотний процес: порівняння людини, її дій із явищами, характерними для неживої природи, рослинного і особливо тваринного світу. Зокрема, Іван Костянтинович Білодід з цього приводу зазначає, що одним із засобів метафоризованого вживання слова є антропоморфізація, що ґрунтується на наділенні неживих предметів, явищ природи тощо якостями живих істот. Трапляється і протилежний названому стилістичний засіб надання слову в контексті метафоричності – наділення живих осіб, звичайних людей переосмисленими якостями неживої природи [56, с. 138].

Весь метафоричний спектр може виникати у свідомості і втілюватись у найменуваннях тільки тому, що вимірює всі форми буття в масштабі свого досвіду і знання за своїм образом і подобою.

Довільність в уподібнені обмежена лише абсолютно недопустимою схожістю, вона залежить від уяви і досвіду мовленнєвої особистості, яка володіє своїм особистісним тезаурусом, під яким розуміється здатність мовця даною мовою створювати тексти на основі індивідуальних знань про світ, які зафіксовані в значеннях слів і їх асоціативних комплексах, у відповідності до національно-психічного складу розуму і особистою зацікавленістю в інтерпретації позначуваних реалій.

У метафорі закладене імпліцитне протиставлення повсякденного бачення світу, що відповідає класифікуючим предикатам, незвичному, такому, що, образно кажучи, відкриває сутність предмета. Метафора відкидає приналежність об'єкта до того класу, в який його зазвичай відносять, і стверджує включеність його в категорію, до якої його не віднесеш на раціональній підставі. Метафора працює на категоріальному зсуві. Це відзначалося багатьма авторами.

У метафору покладено і хибність, й істину, і «так», і «ні». Вона відбиває суперечливість відчуттів, вражень і почуття. У метафоричному висловлюванні можна побачити як скорочене порівняння, так і скорочене протиставлення. У першому випадку підкреслюється роль аналогічного принципу у формуванні думки, в другому – акцент переноситься на те, що метафора обирає найкоротший і нетривіальний шлях до істини, відмовляючись від узвичаєної категоризації. Замість цього, метафора пропонує нове розподілення предметів за категоріями і тут же від нього відмовляється. Вона взагалі не прагне до класифікацій. Метафора прагне дотримуватися принципу одиничності.

Класична метафора – це вторгнення синтезу в зону аналізу, – представлення (образу) в зону поняття, уяви в зону інтелекту, одиничного в зону загального, індивідуальності в країну класів. У метафорі зберігається цілісність образу, що може відійти на задній план, проте не розпастися, а оскільки метафору зазвичай відносять до конкретного суб'єкта, це втримує її в межах значень, що прямо чи не прямо пов'язані з дійсністю.

 

 

Мова художньої літератури є особливим і важливим різновидом літературної мови зі своїми закономірностями в змісті та формі. Увагу дослідників завжди привертала взаємодія між ними перш за все в плані впливу індивідуальної літературно-художньої творчості на розвиток літературної мови.

З одного боку, індивідуальне творче мовлення є конкретним вираженням літературної мови, його лінгвістична індивідуальність усвідомлюється тільки на фоні загальномовної норми певної історичної епохи. А з другого – індивідуальний стиль письменника як система осмислень багатоманітних можливостей естетичного функціонування мови виявляє її потенційне смислове та емоційне багатство. Індивідуальна словесна творчість найбільш повно зосереджує реальні перспективи розвитку й вдосконалення мови як явища творчого за своєю сутністю.

На характер естетичного перетворення мови впливає авторська концепція дійсності, оцінка зображуваного, неповторність індивідуального світовідчуття. Авторський художній образ кожного разу постає як органічна єдність об'єктивного (загальномовного) та суб'єктивного.

Творчий аспект мови як основа її поступального розвитку найповніше розкривається у поезії з властивим їй високим ступенем емоційно-смислової місткості, динамічним характером образності [1, с. 120].

Своєрідність поетичної мови полягає в тому, що в структурі поетичного твору, як в конкретному її вияві, здійснюється емоційно-образна, естетична трансформація засобів загальнонародної мови. Поетичної трансформації в умовах художнього контексту зазнає і слово. Як зазначає Григорій Осипович Винокур: «Поетичне слово виростає в реальному слові як його особлива функція, так само як поезія виростає з оточуючого нас світу реальності» [14, с. 390]. Для того, щоб слово могло виконувати естетичнуфункцію, воно повинно набути особливого поетичного смислу, перестати бути однозначним.

Процес емоційно-образної, естетичної трансформації, покликаний забезпечити появу в слові поетичного смислу,