Мова як суспільне явище

Чергування о та е з фонемним нулем

У сучасній українській мові, як і в російській та білоруській, звуки [о], [е] можуть чергуватися з нулем звука. Наприклад: суфікси -ок, -ець, -ень постають у варіантах -к-, -ц-, -н- вінок – вінка, замок – замка, гурток – гуртка; мовець – мовця, палець – пальця, кравець – кравця; березень – березня, в’язень – в’язня, велетень – велетня. Так само чергування може відбуватися в коренях деяких слів: весь – всього, день – дня, сон – сну.

Чергування е – о після шиплячих приголосних та після й

Це чергування зумовлене тим, що колишні шиплячі звуки, які були м’якими, в українській мові стали вимовлятися твердо.

Після стверділих шиплячих звук [е] перейшов в [о], якщо, в наступному складі стояв твердий приголосний.

Щоб легше визначити, який (твердий чи м’який) приголосний звук був колись, треба вимовити слово російською (російська мова зберегла м’яку вимову приголосних звуків перед голосними переднього ряду). Отже, в українській мові маємо: слово жонатий ([о] після [ж], бо далі йде твердий приголосний [н]) і слово женити ([е] залишився після [ж], бо далі колись вимовлявся звук [н] м’яко); так само вимовляємо (і пишемо) слово його замість давнього его [йего], де колишній [е] перейшов після [й] в [о], бо далі йде твердий [г].

Однак в окремих випадках зустрічаються винятки з цього правила. Наприклад, у слові щока колишній [е] закономірно змінився на [о], бо далі вимовляється твердий приголосний [к]. Однак і у формі давального та місцевого відмінків залишається [о], хоч далі приголосний [ц] вимовляється м’яко: щоці, на щоці. Пояснюється це вирівнюванням з іншими формами: щоки, щокою, щоками.

Вирівнюванням з іншими словами, у яких [е] та [о] вимовляються не після шиплячих, пояснюється поява [о] на місці [е] в прикметниках свіжої, гарячої, безкрайої (за подібністю до таких, наприклад, слів: довгої, молодої); нашої, першої (подібно до такої, другої – [о] не після шиплячих); посаджений, порушений (як ведений, плетений); більшості, безкрайності (як вічності).

В окремих, словах, наприклад: женоподібний, печера, решето, щезати, черга, пащека, – потрібно звіряти запис зі словником. Вимовляються ж усі шиплячі твердо й у таких словах.

Інші правила вимови та змін приголосних і голосних звуків ми розглядали в попередніх темах.

 

Наголос

 

У процесі мовлення склади в словах вимовляються неоднаково, один із них виділяється у вимові. Це здійснюється за допомогою артикуляційних засобів – посилення напруженості мовленнєвого апарату, збільшення сили видиху, зростання тривалості звучання. Таке фонетичне виділення одного із складів називається словесним наголосом, або, за інтернаціональною термінологією, акцентом. Звідси назва науки про наголос – акцентологія – і відповідно назва норм наголошування – акцентні норми.

Наголошування в українській мові підпорядковане усталеним правилам, відображеним у різноманітних словниках. Однак у практиці усного мовлення можна спостерігати багато грубих порушень цих норм, викликаних упливом інших мов (російської, польської, румунської, угорської тощо), місцевих говірок, а також пов’язаних із недостатнім мовнокультурним рівнем носіїв мови, бідністю їх словникового запасу, відсутністю навичок нормативного наголошування.

Правильне, нормативне наголошування є необхідною ознакою високої культури мовлення, а отже, і високої загальної культури мовця. Словесна неохайність часто свідчить не лише про низький рівень культури, а й про невисокий фаховий рівень перекладача, учителя, вихователя, адже культура і фахова досконалість – явища взаємопов’язані. Отже, надзвичайно важливо постійно звертати увагу на наголос у словах, прислухатись до виступів людей, які подають зразки нормативного мовлення (письменників, акторів, дикторів телебачення та радіо, науковців), працювати зі словниками.

Часті порушення наголошування певним чином зумовлені складністю української системи акцентуації.

Наголос є обов’язковою ознакою самостійного слова. Більшість самостійних слів мають один наголос. У випадках, коли нормативними є два можливих наголоси, один з них, як правило, є більш уживаним, і в словниках слово з таким наголосом ставиться на першому місці: зáвжди і завждú, залишкóвий і залúшковий. Службові слова та деякі самостійні (наприклад, односкладові займенники) не мають наголосу. Вони приєднуються до самостійних слів і утворюють разом з ними так зване фонетичне слово. Ненаголошене слово може перебувати перед наголошеним самостійним або після нього: зі мнóю, за мíстом, я прийдý, під чáс, хотíв би, вúкинь це.

В українській мові наголошений склад характеризується передусім довшою тривалістю звучання. Тому наголос визначають як кількісний. Водночас наголошений склад виділяється більшою силою голосу, тому наголос вважають силовим, або динамічним. Подібні характеристики має наголос і в інших слов’янських, а також у германських та романських мовах. Для порівняння: наголос може бути музичним, або тонічним, тобто залежати від зміни висоти тону – у китайській, корейській, в’єтнамській, японській, а також у литовській мовах.

Як і в більшості слов’янських мов, в українській мові наголос різномісний, або вільний, тобто не закріплений за якимось певним складом слова. Наприклад, є слова, у яких наголос падає на останній склад (водá, принестú), на передостанній (читáти, красúвий), на третій від кінця тощо. Є мови, де наголос