Михайло Грушевський як особистість і науковець: особливості рецепції у наукових колах Одеси наприкінці XIX - першої половини XX століття

Із поширенням в Україні рецептивних досліджень у царині соціогуманітарних наук на сьогодні маємо значний спектр методологічних засад, оновлений арсенал методико-дослідницького інструментарію для реконструкції динаміки рецепції особи та її діяльності в мінливому соціокультурному контексті. Основними методологічними принципами вивчення особистості та інтелектуальної діяльності М. Грушевського, як складової його соціальної діяльності, виступають діяльний і системний підходи. Згідно з діяльним підходом, як зазначають сучасні науковці [32], початковим поняттям для характеристики соціальних процесів і явищ є людська активність, двома сторонами якої виступають діяльність і поведінка. Зокрема, для методологічно коректного визначення категорії «соціальна діяльність» необхідно виходити з більш загальної

категорії – «соціальна активність». Системний підхід вимагає розглядати соціальну діяльність як складну, але цілісну – багаторівневу і багатокомпонентну – соціальну систему. Це, передусім, означає, що елементи соціальної діяльності як чинники соціальної активності утворюють систему, тобто деяку цілісність, властивості якої не зводяться до властивостей складових її елементів, зокрема, субпотенціалів, а перетинаються із системою елементів, що безпосередньо визначають соціальну активність людини та можливості отримання нею соціально важливих результатів у різних сферах суспільного буття. Яскравим прикладом для практичної перевірки цього теоретичного формулювання є багатобічна та насичена діяльність М. Грушевського.

Репрезентація історичних рецепцій представників наукових кіл Одеси подана за хронологічно-персональним принципом і розбита на три фази. Це пов’язано з тим, що вчені-історики, які працювали в Одесі в різні періоди зазначених хронологічних меж, мали відмінні етнічні коріння, належали до різних соціальних верств, були випускниками різних європейських вишів, належали до різних наукових течій в історичній науці, віддавали перевагу різним фаховим тематичним напрямам, були носіями різних емоційно- психологічних рис, мали своєрідні особисті зв’язки у науковому співтоваристві тощо. У цілому нижче згадані науковці належали до трьох (з восьми ) генерацій одеських вчених-істориків, що сформувалися внаслідок суспільно-політичних трансформацій на теренах України першої половини ХХ ст. : «середньоімперської» (М. Комаров, І. Линниченко, О. Маркевич та ін.), «пізньоімперської» (П. Біціллі, В. Герасименко,

А. Ніковський, М. Слабченко та ін.) і «ранньорадянської» (С. Ковбасюк, П. Сикиринський, М. Рубінштейн та ін.), які автоматично виокремлюють три фази в історії «одеських» історичних рецепцій щодо постаті М. Грушевського. Чисельна більшість істориків другої генерації пов’язана з тим, що саме представники цього покоління були сучасниками плідної інтелектуальної діяльності М. Грушевського в першій третині ХХ ст., наслідком чого стало поширене появлення їх рецепцій.

Певною мірою роль першого фахового опонента серед вчених-істориків Одеси відіграв дослідник історії східних слов’ян пізньосередньовічної доби – Олексій Іванович Маркевич (1847-1903) [49]. Їх колегіальні комунікативні зв’язки зародились наприкінці ХІХ ст., а саме 1897 р., коли наукові статті О. Маркевича почали стабільно друкуватися у «Записках» Наукового товариства імені Шевченка, яке того ж самого року очолив М. Грушевський. Порозуміння між двома істориками на науковій ниві призвели до приязних, дружних взаємин, які мають підтвердження в якості листування [60, с. 62].

Прояви активного листування [18] між М. Гру- шевським та дослідником історії українського козацтва і бібліографом Михайлом Федоровичем Комаровим (1844-1913) [27] на підґрунті наукової ниви також дають підстави стверджувати про наявність позитивної історичної рецепції з боку ще одного одеського історика. Отже, перші два факти історичних рецепцій з боку представників наукових кіл Одеси були для М. Грушевського позитивними та мали вагоме значення для налагодження плідних наукових контактів.

Досить складні колегіальні відносини склалися у М. Грушевського з дослідником історії західних і східних слов’ян середньосередньовічної й пізньосередньовічної доби – Іваном Андрійовичем Линниченком (1857-1926) [30], які згодом призвели до розходження їх наукових поглядів [59]. Будучи за етнічним походженням «киянином з роду», так, як і М. Грушевський, одним з учнів В. Антоновича, І. Линниченко не приховував того, що займаючись різними аспектами історії України (Південно-Західної Русі), він розглядав її як складову частину російської історії, відображаючи це в назвах своїх праць. Проте він уникав активного втручання в полеміку «свідомих українців» та «великоросів» до початку 1917 р., коли опублікував полемічну працю під назвою «Малорусский вопрос и автономия Малороссии. Открытое письмо профессору

М. С. Грушевскому» [23], в якій піддав критиці теорію М. Грушевського про початки різних історичних шляхів України і Великоросії, так само як і саме вивчення історії України, окремо від історії держав, до складу яких вона входила, насамперед, Російської імперії. Стосовно гасла автономії України І. Линниченко обмовлявся, що хоча він не проти автономії як такої, але вважає поспішним проголошення її в складний історичний момент, який переживала російська держава, недоцільним і шкідливим для всіх її частин, включаючи Україну. Цей епізод з історії наукової критики М. Грушевського ілюструє вплив його ідей на колег та появлення критичних історичних рецепцій щодо історіософських думок.

Ще одним реципієнтом