Микола Гоголь: духовний герць України з Росією

 

Вступ

1. Микола Гоголь: духовний герць України з Росією

2. Гоголівськими стежками по Україні

Висновок

Використана література

 

 

Микола Гоголь – генiальний росiйський письменник. Але витоки його творчостi – в українськiй культурi. Українець за походженням, вiн з дитинства добре знав українськi казки, пiснi, бувальщини. Саме вони насичували його уяву, що створила прекраснi «Вечори на хуторi поблизу Диканьки», «Миргород».

Образ України можна легко уявити собі, читаючи твори М. Гоголя. Як справжнiй дослiдник, вiн знайомить читача з мовою, якою говорять «поблизу Диканьки», навiть подає словничок найбiльш вживаних слiв.

Описує природу, розповiдає про людей, їхнi звичаї, вiрування, їхнi радощi i скорботи. I все це пройняте такою великою любов'ю, таким захопленням, таким замилуванням, що неможливо лишитися байдужим:

«…Полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге. Обнимая и сжимая прекрасную в воздушных обьятьях своих» («Сорочинський ярмарок»).

Неможливо лишитися байдужим i до людей, про яких пише автор. Коваль Вакула з повiстi «Нiч перед Рiздвом» щиро i вiддано кохає красуню Оксану i ладен на все заради неї, навіть дістати черевички, що носить цариця. I горда красуня розуміє, що немає кращого хлопця, нiж Вакула, i не треба їй вже царициних черевичків.

Гоголь нiби збирає голоси своїх героїв i говорить разом з ними мовою, що схожа на пiсню. I разом зi своїма героями вiн створює чудову книгу, сповнену любовi до людей, живих почуттiв, яскравого свiтла i страшної темряви.

Т. Шевченко був палким шанувальником «Вечорiв на хуторi поблизу Диканьки». Саме вiн вiдзначав, що фантастичнi, майже казковi повiстi розкривають глибокий, самобутнiй розум автора i його нiжну любов до людей.

I все ж образ, що створює Гоголь, не ідеальний. Автор бачить одвiчну боротьбу добра i зла в рiзних проявах. Людям протистоять темнi сили, що псують людськi стосунки, визначають протистояння людей.

У повiстi «Тарас Бульба» Гоголь зображує гордих, смiливих людей, для яких свобода i честь – найдорожчий скарб. Сама природа породжує такi характери: безкраї степи, широкi рiки, небесний простiр.

Образ України у Гоголя романтичний. Україна вражає читача своїми людьми, сильними i пристрасними, своєю природою, яскравою i барвистою. Це край, де можливо все, де боротьба добра i зла одвiчна, але люди стають на бік добра i тому перемагають зло.

 

 

Програвши Російській імперії боротьбу за Українську державу, не вся козацька старшина безоглядно пішла на співпрацю з колонізаторами. Значна її частина разом із запорозькими січовиками емігрувала в пошуках нових місць на окраїнах Батьківщини, які захопили турки, сподіваючись на майбутній реванш. Чимало змирилося з долею й, упокорившись, щасливо займалися господарсько-торговими справами, процвітаючи матеріально й занепадаючи духовно. Інші далекоглядніше дивилися на взаємини українців і царської влади й розпочали реалізовувати давню національну істину: дух українця ще ніхто не здолав. Тому, коли авторитетні діячі О. Безбородько, В. Рубан, Ф. Туманський, Д. Трощинський, співпрацюючи з окупаційною владою, постійно нагадують їй, що вони – виразники й носії ідеї української шляхти, її національної самобутності європейського покрою, то автор “Історії русів”, Г. Сковорода, В. Капніст, Г. Винський однозначно засуджують царський режим як ворожий для нації й опрацьовують методику його подолання.

Етапну роль у популяризації української історії, культури, волелюбного духу, краси рідної природи, самобутнього побуту нашого народу відіграли українські письменники, які писали російською мовою: В. Наріжний, О. Сомов, А. Погорільський, поети В. Туманський, М. Маркевич, історик Д. Бантиш-Каменський. Вони заклали міцний ґрунт для заперечення офіційної великоросійської теорії про те, що українці – це малороси, частина російської нації. Їхні твори переконали, що наш народ не лише виокремлюється за звичаями, побутом, культурою, а й за етнопсихологією.

Прихід у національну культуру професора Московського університету М. Максимовича, який 1827 р. видав збірник “Малоросійські пісні”, в передмові до нього завершив, услід за О. Сомовим, теоретичне обґрунтування українського романтизму, надав патріотичному рухові нових імпульсів. М. Максимович, перегукуючись із вченням німецьких романтиків, зокрема Й. -Г. Гердера, довів, що українська культура, література в ідейно-тематичному спрямуванні, художній формі ґрунтувалися на традиціях і поетиці національного фольклору, героїчного епосу, надбаннях попередньої літератури та відображали побут, історію, світ вірувань, звичаїв, психологію, фантастику українців. Мовою творів була й повинна бути українська. Мовознавчі праці М. Максимовича, в яких він довів окремість нашої мови (а не наріччя, як стверджували деякі російські та польські вчені), праці з історії давньої літератури, зокрема про поему “Слово о полку Ігоревім”, підкреслюють, що й література XI-XIII століть за своєю тематикою, проблематикою, світоглядом і психологією (“духом”) також українська. Ними вчений значно підсилив українофільський рух, повернув у царину національної творчості значні сили із дворянського стану, нащадків козацької старшини.

Миколу Гоголя виховували в колі українських діячів, які з великою пошаною зберігали традиції національної культури, вважали себе носіями її духу, спадкоємцями козацьких діячів-державотворців. Предок Миколи Остап Гоголь, що походив із Галичини, був одним із найчільніших полковників Богдана Хмельницького, прихильником І. Виговського, П. Дорошенка, а, отже,