Микола Гоголь: духовний герць України з Росією

Предмет:

Тип роботи:

Контрольна робота

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

супротивником польської та московської орієнтацій. Батько письменника – класик української літератури, один із перших її творців у новому XIX столітті, автор самобутніх побутово-реалістичних водевілів “Вівця-собака”, “Роман з Параскою”, “Простак”, приятель В. Трощинського, В. Капніста, декабристів з Південного товариства. Батько виховував сина у пошані до рідної історії, культури, всього національного. Любов до переказів, фольклору, побуту, звичаїв, релігійна доброчесність юнака підсилені національно-громадянськими впливами В. Капніста, декабристів, оперті на родинні українофільські традиції, сформували національно свідому особистість. Ці світоглядні засади, природний нахил до літературної творчості, малярства, співу вдосконалилися під час навчання в Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька, де Микола Гоголь сформувався як супротивник царської деспотії, прихильник вільнодумства й прогресу. У цьому навчальному закладі він не лише підтримував українофільські погляди, контактуючи з місцевими людьми, а й розпочав власну творчість, створивши баладу “Дві рибки”, поему “Росія під гнітом татарів”, трагедію “Розбійники”, повість “Брати Твердославичі”, сатиру “Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний”, епіграму “Наш Вралькин у цьому світі рідкісна особа”, ідилію “Ганс Кюхельґартен”. Ці твори, що, крім останнього, не збереглися, вже визначають письменника романтичного напряму, який намагався писати в традиціях німецького та російського романтизму. Ідилію “Ганс Кюхельґартен” Гоголь надрукував 1829 р. в Петербурзі, купив увесь наклад і знищив його, переконавшись, що орієнтація на чужу естетику й ідеологію – не його шлях у літературі.

1828 р. Микола Гоголь переїхав до Петербурга, як і сотні наших краян, у пошуках служби, самореалізації та слави. Тут він переконався, наскільки модною й актуальною для суспільства була українська тематика в літературі, музиці тощо. Російська інтелігенція шукала орієнтирів у подоланні суспільної реакційної атмосфери. Зорієнтувавшись на російськомовну практику письменників-краян В. Капніста, В. Наріжного, О. Сомова, А. Погорільського, М. Гоголь створює низку творів на українську тематику й видає збірку “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1831-1832), яка засвідчила появу нового таланту в українській та російській літературах. Із творів збірки до читача заговорили українці різних станів, духовно зрілі, самобутні, з багатою поетикою душевного й побутового світу, горді собою й за себе, витязі народного духу й моралі, які, художньо відтворюючи власний світ, зверхньо дивилися на довколишню метушню та заперечення українського народу, його культури. Герої творів Гоголя сміялися, оптимістично заявляли про свою невмирущість. Працюючи над “Вечорами…”, М. Гоголь зрозумів, що його талант на генетичному рівні увібрав у себе національні традиції літератури – козацьких літописців, творів мандрівних дяків, бурлескних творів, “Енеїди” Котляревського, батькової спадщини. Тоді він усвідомив, що письменник не може бути митцем поза власною культурою, що українська тематика, проблеми минулого й сучасного рідного народу – те джерело, з якого він мусить пити цілющі соки власного натхнення.

Знайомство з М. Максимовичем, його науковими працями додало наснаги письменникові, спонукало займатися фольклористикою. Ця дружба сприяла творчому злету письменника. Микола Гоголь у “Вечорах…” знайомив читачів із романтикою буднів та відпочинку своїх краян, показав їхній шляхетний і самобутній духовний світ, утвердив думку про природний зв’язок між красою рідної землі та шляхетністю людей. Цим він заявив на весь світ про український народ, привернув увагу до нього і його проблем. Подальші твори письменника були поглибленням тематики.

М. Гоголь разом із М. Максимовичем на початку 1830-х загорілися ідеєю відкрити в Києві університет, що й відбулося 1834 р. Університет його засновники бачили як центр української культури, в який запросять викладати краян, розпорошених в усій імперії. Саме Гоголь переконав владу, що лише М. Максимович має бути ректором університету. Вони домовилися, що Максимович запросить Миколу Васильовича викладати світову історію. Натхнений планами відродження України та працею на цій ниві, Гоголь пише до приятеля: “Київ наш, він не їхній…”. “Туда, туда! В древний прекрасный Киев!.. Я восхищаюсь заранее, когда воображу, как закипят труды мои в Киеве”. Він готується написати “Історію України”, вперше в науковій практиці “Загальну історію” (світову) як курси, які читатиме студентам. Але цар, добре знаючи принципові українофільські настрої Максимовича й Гоголя, сказав: “Вистачить там і Максимовича”. За урядовою програмою, Київський університет відкрився як центр зросійщення Правобережної України, нівеляції польських впливів та ідей, хоч повинен був стати осередком виховання свідомої й патріотично налаштованої інтелігенції.

Поява збірки “Миргород” (1835 р.) на тлі громадсько-українофільсько-культурницької діяльності М. Гоголя – знаменний щабель у його творчості. Письменник у повістях вдався до зображення побутового життя нащадків тієї козацької старшини, яка зайняла пасивну позицію щодо колоніального режиму й скотилася до морально-духовного звиродніння, тілесного існування. Реалістично письменник описує безкінечні судові позови між Іванами, паразитизм, замкнутість, забобонність, самозакоханість поміщиків, хабарництво чиновників як типові умови й засоби їхнього існування, а не життя. Широко використовуючи сатирично-гумористичні засоби образотворення, М. Гоголь розкриває бездуховні засади цих героїв як закономірні явища їхньої громадянської та національної байдужості. Про те, що так воно й було, свідчать не лише факти і документи, а й поява творів В. Наріжного “Два Івани, або Пристрасть до позовів”, Г. Квітки-Основ’яненка “Пригоди Столбикова…”, “Пан Халявський” тощо. Схожість сюжетів багатьох творів М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, В. Наріжного означає, що письменники спільно й свідомо виробляли засади та напрями національної романтичної та реалістичної літератури на першому, дошевченківському, етапі її розвитку.

У збірку повістей “Миргород” М. Гоголь включає й “Тараса