Насильство як соціологічна категорія

Загалом Закон України „Про охорону дитинства” відзначає, що кожній дитині гарантовано право на свободу, особисту недоторканість та захист гідності. Саме держава покликана проводити захист дитини від усіх форм фізичного та психічного насильства, приниження, образ, недбалого чи жорстокого поводження з нею, експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, зокрема з боку батьків або осіб, що їх замінюють.

На сьогодні українська судова практика має невеликий досвід успішної роботи щодо вирішення проблем насильства у сім’ї, оскільки юридичні процедури можуть відноситься як до цивільного, так і до кримінального права, що вносить серйозні розбіжності при розгляді конкретної справи особи, яка вчинила насильство. Саме тому існуючі правові норми скоріше ускладнюють процедуру доказу наявності фактів насильства та скоєння таких злочинів щодо жертви, ніж дають підстави для протидії чи запобігання.

Важливим кроком протидії насильства у сім’ї стало прийняття Розпорядження Кабінету Міністрів України про схвалення Концепції Державної програми підтримки сім’ї у 2006 – 2010 рр. Але про ефективність цієї роботи йтиметься лише за умови, коли будуть сформовані відповідні регіональні програми заходів та механізми їх реалізації на місцях.

Як уже згадувалось, 15 листопада 2001 р. Верховною Радою було прийнято Закон України “Про попередження насильства в сім’ї” (№ 2789-ІІІ), який набув чинності у 2002 р. та став першим серед країн Центральної і Східної Європи та СНД спеціальним законом у сфері боротьби з насильством в сім’ї. Цей Закон визначає чотири види насильства: фізичне, психологічне, економічне та сексуальне, формулює правові й органiзацiйні основи попередження насильства в сім’ї, описує органи та установи, які покликані здійснювати заходи з попередження цього негативного явища. Його дії поширюються не тільки на осіб, які перебувають у законному шлюбі, але й на тих, хто спільно проживає без офіційної реєстрації.

У розділі І (Ст. 1) цього Закону визначено основні терміни, що пояснюють загальні положення щодо існуючих видів насильства, дається визначення «жертв насилля», «попередження насильства в сім’ї», пояснюється, коли слід вважати, що існує «реальна загроза вчинення насильства в сім’ї», вводиться поняття «захисний припис». Формулювання поняття «віктимна поведінка щодо насильства в сім’ї» пояснює, що жертва сама може провокувати насильство власною поведінкою. Наявність цього визначення у Законі викликає серйозну критику з боку багатьох правозахисних організацій та установ, які працюють з жертвами насилля.

Суттєвим недоліком закону є відсутність уніфікованих нормативно-правових актів для регулювання питань ювенальної юстиції, а також судів, які б розглядали не лише кримінальні справи стосовно дітей, але й цивільні, які пов’язані з особистими, житловими і майновими правами дітей.

Слід також зазначити, що цей закон передбачає використання низки методів для попередження та захисту жертв насильства. Сюди відносять видачу захисних ордерів, створення спеціальних закладів для жертв домашнього насильства, центрів медичної та соціальної реабілітації, кризових та моніторингових центрів. Аналіз цього дослідження дає підстави говорити про те, що більшість спеціалістів (90%), які працюють у сфері захисту осіб від домашнього насилля, визнають та опираються на норми Закону України „Про попередження насильства в сім’ї”.

Однак опитані під час дослідження респонденти зазначають, що закон не надає детального опису закладів і служб, покликаних захищати осіб, які потерпіли від насилля в сім’ї, не передбачає адекватного механізму для державного фінансування подібних установ, тобто механізм реалізації цих норм має суттєві недоліки.

Для налагодження механізму роботи з особами, які здійснили насилля у сім’ї, Міністерством внутрішніх справ України було розроблено та впроваджено в дію „Інструкцію про порядок узяття на профілактичний облік та порядок зняття з профілактичного обліку осіб, які вчинили насильство у сім’ї” (№329 від 9. 04. 2002 р.). Це Міністерство ініціювало прийняття Закону України „Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за вчинення насильства в сім’ї або невиконання захисного припису” (№759-ІV від 15. 05. 2003 р). Постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 616 затверджено Порядок розгляду заяв та повідомлень про вчинення насильства в сім’ї або його реальну загрозу. Також затверджено та впроваджено в дію „Порядок розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення” (№5/34/24/11 від 16. 01. 2004 р).

З прийняттям цих підзаконних актів можна говорити про спробу налагодження механізму реалізації відповідного нормативно-чинного законодавства щодо протидії насильства в сім’ї, хоча на думку правозахисників цього явно не вистачає для ефективного захисту жертв насилля.

На початку 2004 р. Міністерством охорони здоров’я України було затверджено Наказ № 38 від 23 січня 2004 р. „Про затвердження заходів щодо виконання Закону України „Про попередження насильства в сім’ї” та „Примірного положення про центр медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї”.

30 березня 2004 р. спільним наказом Мінсім’ядітимолодь (сьогодні – Мінсім’ямолодьспорт) та МВС України для вдосконалення механізму взаємодії органів і структур, на які покладено здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї, було затверджено «Інструкцію про порядок взаємодії управлінь (відділів) у справах сім’ї та молоді, служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді та органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з