+3 8(066) 185-39-18
fтоніці та останні по 2 – на субдомінанті й тоніці та на домінанті й тоніці в розмірі 4/4 (Т-Т-Т-Т-S-S-T-T-D-S-T-T) [1].
Театр менестрелів
Музичний театр менестрелів – ще одне з важливих джерел походження джазу. Білих плантаторів надзвичайно тішила манера негритянських простолюдинів ходити, одягатися, співати, танцювати тощо. На початку XIX століття з'явилися перші білі артисти, які намагались пародіювати негритянську культуру на потіху білим. Такі пародійні виступи отримали назву «minstrel show», за аналогією з менестрелями середньовічної Європи. Найбільшої популярності такий театр досягав з 1840 по 1910 рр.. Найяскравіші артисти цього жанру – Томас Райс (1808-1860), Вільям Генрі Лейн («Юба») (1825-1862), Деніель Декатур Емметт (1815-1904) і т. д.
«Мінстрел шоу» стало гарною школою для багатьох ранніх джазменів. В оркестрах, що супроводжували виступи менестрелів, брали участь чимало відомих пізніше джазових музикантів – У. К. Хенді, Джек «Татко» Лейн, Джеллі Ролл Мортон, Джеймс П. Джонсон, Кларенс Вільямс, Банк Джонсон і т. д. [1].
Регтайм
Регтайм – ще один специфічний жанр афро-американського музикування, що склався до кінця 19 століття. Слово означає «рваний» або «розірваний час», конкретно термін «rag» означає звуки, що з'являються між долями такту (характерне синкоповування мелодичної лінії на четвертих і восьмих долях такту на базі рівного акомпанементу) [1].
Джерелом регтайму стала творчість провінційних негрів – піаністів. З переміщенням до столиці регтайм втрачає імпровізаційну сутність і стає жанром композиторської музики. Поступово регтайми виконують не тільки на фортепіано, але й невеликими інструментальними ансамблями (бендами). Серед найпопулярніших композиторів, що писали регтайми – Скотт Джоплін (Scott Joplin), а також Джеймс Скотт (James Scott), Джозеф Лемб (Josef Lamb). Значний вплив європейської професійної музики робить регтайм приналежністю, т. зв., «прохолодної сторони» джазу, на відміну від «гарячого» джазу, що більше тяжіє до афро-американських музичних витоків [1].
РОЗДІЛ ІІ. Історія розвитку джазу та його стилі
2.1 Новоорлеанський період
Відправною точкою розвитку джазу вважається Новоорлеанський джаз – мистецтво, що розвивалося у Новому Орлеані на початку XX століття. Його попередиком бувАрхаїчний джаз. Терміном «новоорлеанський джаз» окреслюється як хронологічний період, що охоплює період приблизно від початку 1900-х до кінця 1910-х, так і характерний музичний стиль, який вважається історично першим джазовим стилем [1].
Поява цього стилю саме в Новому Орлеані пояснюється калейдоскопічною культурою цього міста, що мало велике значення як морський порт і важливий торговий центр, це місто приваблювало людей різних національностей і соціальних прошарків, поряд із білими тут жили креоли і негри, діалог їх культур і утворив доволі специфічну атмосферу цього міста. Виділяють три джерела, три складові частини, звідки розвивався джаз:
спірічуел і госпелз – духовні співи негрів;
блюз – розважальна музика, яка виконувалась бродячими виконавцями;
регтайм – фортепіанна танцювальна музика.
Для Новоорлеанського джазу характерна колективна імпровізація, де головну партію виконує корнет на тлі басової лінії тромбона, а кларнет «обвиває» їхніми орнаментальними переплетеннями. У такий спосіб виникає своєрідна поліфонія. Сольні інструменти протистоять ритмічній групі: банджо, трубі й ударним. Гармонічна мова Новоорлеанского джазу проста і використовує, головним чином, тризвуки [1].
До даного періоду ми віднесемо й вже вищезгаданий гурт ODJB, який мав своєрідну манеру виконання й відрізнявся яскравим звучання музичних інструментів.
Дебют у Нью-Йоркові п’ятьох нью-орлеанців, яких очолював кларнетист Нік ла Рокка, припав на вельми вдалий час. До того часу для середнього споживача популярної музики, фортепіанний регтайм з його старанно виписаною чотирьохчастковою структурою, став дуже сухим й механічним, а блюз (в тому вигляді у якому його подавала комерційна естрада) надто сумним й сентиментальним. Музика ODJB вигідно відрізнялась тим, що поєднувала чітку ритміку регтайму й мелодичну пластику блюзу з неймовірною палітрою інструментальних фарб та звучанням крокуючого духового оркестру. Перша ж його пластинка «гаряча», імпровізація на тему старої французької кадрилі розійшлась мільйонним (в той час супер рекордним) тиражем [2, с. 28].
1917 року із вступом США у Першу світову війну Новий Орлеан було оголошено військовим портом, через що заклади розваг закривалися і джазові музиканти були вимушені покидати це місто. Центр джазової культури переміщується у Чикаго [1].
Після Нью-Орлеана, основною ареною зустрічі та протиборства стали Мемфіс, Канзас-сіті, Нью-Йорк й інші великі міста із високим відсотком негритянського населення, але насамперед Чикаго, де на протязі двадцятих років, було створено і записано на пластинки, найбільшу кількість композицій, які склали, «золоту еру» класичного джазу [2, с. 31].
2.2 1920 – Dixieland era
Якщо Нью-Орлеан початку ХХ ст. був колискою джазу, то Чикаго 20-х років став тією ареною де цьому стилю випало витримати випробування на витривалість та життєстійкість. Більшої зібраності, а головне «новизни» а головне звучання вимагала та частина публіки, яка зуміла краще прилаштуватись до життя у великому місті й мала наміри витягнути з неї максимум можливого. Нью-орлеанський джаз, мав серед переваг самодіяльний характер: любительські вуличні оркестри, які нерідко набирались з сусідів по кварталу, давніх знайомих тощо. У Чикаго, такий характер створення гуртів, оркестрів швидко знищувався. Найбільш ефективними були аранжування та перехід від колективної організації до сольної [3, с. 24].
Аранжуванням називали зарання сплановану схему виконання, яка зобов’язувала