Історичні корені розвитку соціальної допомоги в Росії

 

1. Історичні корені розвитку соціальної допомоги в Росії

2. Соціальна політика і соціальна робота

3. Соціальна робота в мережі охорони здоров'я

Список використаної літератури

 

 

Джерелом соціальної допомоги є феномен благодійності. Як соціальне явище благодійність у Росії має багатовікові традиції. Ще у звичаях східнослов'янських племен мали місце її найпростіші форми: роздача нужденним їжі і одягу, а надання допомоги хворим і жебракам стало однією з форм реалізації християнської заповіді любові до ближнього.

З утворенням єдиної Російської держави і по мірі її зміцнення підсилюється також її роль в організації піклування про нужденних. У Постанові Стоглавого Собору піклування про бідних визнається справою суспільства, яка має здійснюватися на основі прийнятих державою законів.

Початок становлення системи суспільного піклування і перетворення її в галузь державного управління відбувається при Петрі I – 8 червня 1701 року він прийняв Указ «Об определении в домовыя Святейшего Патриарха богадельнях нужденных, больных і старых».

Петро І вказав «у домовых Святейшего Патриарха богадельных нищим быть, больным и старым, которыя не могут ходить для сбора милостыни, а для десяти человек больных быть в богадельне одному человеку здоровому, который бы за этими больными ходил и всяческое им вспоможение справлял. А тем врачам кормовые деньги и покупать лекарства из Патриаршей домовой казны».

У цей період активно формується законодавча база, значне місце в якій приділялося піклуванню про інвалідів, старих, відставних військовослужбовців і дітей, для яких будувалися інвалідні будинки, сухопутні і морські госпіталі, спеціальні будинки для незаконнонароджених дітей, дитячі притулки та інші соціальні установи.

В епоху царювання Катерини II створюється мережа спеціальних установ – губернських наказів громадського піклування, до їх сфери були передані всі медичні і благодійні установи (народні школи, сирітські будинки, богадільні, притулки, лікарні, будинки для божевільних). Створені накази не могли допомогти всім нужденним, казенних засобів не вистачало. У цей період виникає ідея зробити піклування про бідних і хворих не тільки державною, але й суспільною справою. Ця ідея одержала найбільш повне втілення при Олександрі I. Щоб привернути увагу суспільства, справі соціального піклування було надано статус національно значимої справи.

У XVIII столітті в Росії було 94 богадільні. У 1748 році відкрилися десятки притулків для самотніх старих та інвалідів, де вони проживали, одержували харчування в догляд. Розташовувалися вони в основному біля соборів, церков і монастирів. У 1784 році відбулося відкриття першого притулку для круглих сиріт і притулку для жінок при Успенському жіночому монастирі у Вологді.

У XIX столітті в Росії було вже 135 богаділень, і розташовувалися вони вже в найрізноманітніших місцях. Назви їх пов'язані із прізвищами купців або найменуваннями установ, які їх містили: Вітушечнікова, Лєдєнцова, Немірова-Колодкіна, Скулябінського.

У цілому XVIII століття і перша половина XIX століття були часом становлення і розвитку державної системи піклування, яка складалася переважно з благодійних установ закритого типу, що утримувалися не тільки за рахунок держави, але й філантропних громад, церкви і окремих приватних меценатів.

Переломним моментом у розвитку благодійність стала Жовтнева революція 1917 року. Прийшовши до влади, більшовики засудили благодійність як буржуазний пережиток, будь-яка благодійна діяльність була заборонена. Ліквідація приватної власності закрила можливі джерела приватної благодійності, відділення церкви від держави закрило шлях церковній благодійності, і саме з цього часу починається новий етап становлення і розвитку радянської моделі соціальної допомоги нужденним.

5 травня 1917 року рішенням Тимчасового Уряду вперше створюється загальноросійське Міністерство державного піклування. У 1918 році вийшов декрет «Про перейменування Народного комісаріату державного піклування в Народний комісаріат соціального забезпечення». Традиційно цей день відзначався як свято виникнення системи соціального забезпечення в країні.

3 лютого 1986 року Держкомпраці СРСР і ВЦСПС прийняли постанову «Про проведення експерименту з організації відділень соціальної допомоги вдома самотнім непрацездатним громадянам». Постановою вперше була затверджена кваліфікаційна характеристика соціального працівника такого відділення і тим самим офіційно затвердилася нова посада в системі соціальних служб. У країні з'явилася нова професія, адекватна по своїй суті прийнятій у світовій практиці професії «соціальний працівник».

У Росії були утворені невеликі по чисельності районні відділення соціального забезпечення. Інспектори з багатодітних і самотніх матерів, трудпобутвлаштування, пенсійних виплатах, забезпеченню санаторними путівками і спецтранспортом, призначення старих у будинки-інтернати, проблеми інвалідів – це далеко не все, чим доводилося займатися працівникам органів соціального захисту.

У 90-і роки їх функції помітно розширилися – від вирішення проблем соціального забезпечення, надання послуг тільки літнім та інвалідам вони перейшли до комплексної соціальної підтримки всіх потребуючих її верств населення.

 

 

Соціальна політика держави – невід'ємний фактор успішної соціальної роботи в ній. Соціальна політика держави покликана забезпечити громадянам гарантовані Конституцією України права: на життя, безпечні умови праці, винагороду за працю, захист сім'ї, відпочинок, освіту, житло, охорону здоров'я та медичну допомогу, соціальне забезпечення та сприятливе навколишнє середовище. Відтак очевидно, що визначальним пріоритетом державної економічної (зокрема соціальної) політики має стати забезпечення прав і свобод людини і громадянина, передбачених розділом II Конституції України.

На жаль, практика засвідчила, що