Творчий доробок Володимира Винниченка

 

Вступ

1. Володимир Винниченко як політик

2. Творчий доробок Володимира Винниченка

Список використаної літератури

 

 

Твори Володимира Кириловича Винниченка (1880-1951) зникли з нашого культурного обігу більш ніж на п'ятдесят останніх років. Тим часом ідеться про далеко не ординарне явище в історії українського красного письменства. Недарма Винниченкові оповідання і повісті, романи, п'єси користувалися раніше найширшою популярністю на Україні і були перекладені на багато європейських мов, недарма до них виявляла постійний і жвавий інтерес літературна громадськість.

Появу перших творів В. Винниченка (друкуватись він почав з 1902 р.) вітали І. Франко і Леся Українка. Після Жовтневої революції, попри те, що Винниченко в 1919 р. емігрував за кордон, теж. Це особливо показово, оскільки залишив він батьківщину з причин суто політичного характеру. Причому мало сказати, що Винниченко не сприйняв соціалістичну революцію – він деякий час був одним із провідних діячів української буржуазно-націоналістичної еміграції, що вела боротьбу проти Радянської Росії і Радянської України. А проте в 20-і роки і ще й на початку 30-х друкувалися не тільки численні окремі речі, але також багатотомні зібрання творів В. Винниченка, його постать привертала пильну увагу нашої літературної критики, він вивчався в наших вузах та середніх школах.

Нині видатний український прозаїк і драматург Володимир Винниченко, на всі твори якого в недобрі для життя нашого суспільства часи було накладено настільки ж категоричне, наскільки й безпідставне табу, повертається до читача. Не викликає сумніву демократична і гуманістична спрямованість його літературно-художньої творчості. Хоч важливо відразу наголосити: мається на увазі не геть уся спадщина письменника. Адже з-під його пера з'являлися і твори, що поривали з прогресивними традиціями вітчизняної літератури, – погляди Винниченка-політика не могли, звичайно ж, не впливати на роботу Винниченка-письменника.

 

 

Виходець з низів, селянський син, Винниченко на власні очі бачив, як нестерпно важко живеться трудовому людові України, запряженому в ярмо соціального та національного гніту. І ще в студентські літа (1901 року він був прийнятий на юридичний факультет Київського університету) Винниченко вирішив присвятити своє життя революційній боротьбі і вступив у створену в 1900 р. Революційну українську партію (РУП) ; його привабили соціалістичні гасла цієї партії, хоча насправді вона являла собою типову дрібнобуржуазну організацію. Вже в 1902 р., після арешту, «неблагонадійного» студента виключають з університету, і далі – постійні переслідування властей, нові арешти й ув'язнення (в 1903 і 1906 рр.), солдатчина, неодноразові від'їзди за кордон і 1914 року остаточне (до революції) повернення на батьківщину, де Винниченкові доводиться жити на нелегальному становищі. Впродовж майже всього цього часу він веде енергійну політич-но-гіропагандистську роботу, наполегливо обстоює соціалістичні ідеї.

Діяльність В. Винниченка як одного з керівників Центральної ради і потім, у 1918-1919 рр., як голови Директорії – уряду Української народної республіки (УНР) – є, дуже м'яко кажучи, не найкращою сторінкою в його політичній біографії.

Щоправда, після залишення Винниченком на початку 1919 р. посади голови Директорії і його еміграції тоді ж за кордон для нього настає час болісних роздумів і певної переоцінки цінностей. Він доходить висновку: в 1917-1919 роках Центральна рада і Директорія воювали «в суті з власними народними масами», внаслідок чого й зазнали поразки. Процитовані слова – з тритомної мемуарно-публіцистичної праці Винниченка «Відродження нації» (1920). В ній, поряд зі спробами автора виправдати дії націоналістичних партій та організацій, міститься і доволі гостра критика на їх адресу, а водночас тепер уже отак говориться про більшовиків: «Не маючи самі жагучого, одважного прагнення знищення в самих його основах, у самому його грунті капіталістичного ладу, ми й другим не вірили, не розуміли їх, не розуміли великої, могутньої простоти більшовизму, тої простоти, яка є властивою всім щирим, послідовним, для блага людськості напрямленим вченням. Не демагогія, а велика простота й щирість їхніх стремлінь, їхньої акції тягли до себе страждучі, експлуатовані маси».

Дальшими кроками, що засвідчили прагнення Винниченка порвати з минулим, були організація ним у Відні закордонної групи Української комуністичної парті (УКП), його спрямовані проти петлюрів-щини і білогвардійщини статті в органі цієї групи – газеті «Нова доба», деякі інші його виступи в пресі у 1919-1920 рр. і, нарешті, прийняте ним рішення повернутися на Радянську Україну, щоб там, як він писав у датованому 4 травня 1920 р. відкритому листі «До класово несвідомої української інтелігенції» (і до чого закликав усіх прогресивно настроєних українців-емігрантів), «віддати всі свої сили тіла й душі» справі революції, захисту соціалізму.

Однак перебування Винниченка в Москві і на Україні тривало недовго, лише з кінця травня по кінець вересня 1920 р. У перші ж дні після повернення за кордон Винниченко, начисто відмежувавшись од усіх своїх недавніх декларацій, розгортає активну антирадянську кампанію. В численних усних і друкованих виступах він у суціль негативному дусі оцінює політичну ситуацію на Україні, кличе український народ до боротьби з «московським більшовизмом» тощо.

Здавалося, годі було чекати від Винниченка повернення до тих ідейних настроїв, які володіли ним перед приїздом на Радянську Україну. А проте минуло зовсім небагато часу, і він, насамперед під враженням