Критика твору Льва Толстого Анна Кареніна

В. Г. Белінський вважав, що цінність художнього твору визначається ще й тим, як і наскільки досконало в ньому виражені людські характери. Ця думка критика з найбільшою глибиною і впевненістю втілена в творчості Л. М. Толстого, особливо в його романах „Війна і мир” та „Анна Кареніна”.

Автора цих чудових творів цікавить любов, яка здатна бути єдиною в житті, такою щоб ставила певні обов’язки перед людиною, а не тільки знаходила своє, власне задоволення. Потреба в такій любові корениться – за Толстим – в природі людини. Зображаючи таку любов, художникові необхідно було вирішити: чи здатна вона в період свого цвітіння набрати такої сили, зосередити в собі таке багатство почуття, щоб його вистачило на ціле життя. Чи здатна вона впродовж довгих років залишатися поетичною стороною життя сім’ї, не в’янучи, не падаючи в прозу, не вироджуючись. Порівняння періоду зародження і дозрівання почуттів із його долею після одруження якраз давало рамку тій епічній цілісності, до якої завжди намагається дійти митець.

Зародження і підйом кохання на вершину охоплює в творах Толстого значний період – нерідко цілі роки. Буває, звичайно, що короткочасне зближення веде до щасливого шлюбу на довгі роки. Однак Толстой не дозволить собі скористатися досвідом такого везіння. Адже він змальовує зародження і кохання не просто в реальних, а в найреальніших з реальних умов. Автор романів має вибрати випадки, в яких виявиться весь можливий його зміст, що залежить не тільки від перешкод, але й від процесу взаємо пізнання і взаємо визнання, від співвідносності душевних і тілесних характерів, від здатності почуттів перейти крізь випробовування, використавши їх собі на користь. Художник повинен захопити всі фази її наростання. Все це необхідно, щоб ліричний потік протікав в епічних берегах, щоб голуба його нитка, як на географічній карті, зайняла місце на земній твердині.

Лев Миколайович Толстой – неперевершений майстер прози, причому прози великої та глибоко психологічної.

Над дослідженням теми любові і обов’язку у романах Л. М. Толстого працювало чимало лінгвістів-літературознавців: А. Буланов, В. Днєпров, Н. Долиніна, Г. Курляндська, М. Федосюк та ряд інших.

Проблема кохання і обов’язку актуальна завжди, як вічні самі ці почуття. Саме це так майстерно зобразив у своїх творах великий російський класик Л. М. Толстой.

Образ Анни в динаміці його розвитку змінюється практично на свою протилежність, спостерігається яскрава „полярність” в душі у Кареніної на початку і вкінці роману. Незалежно від своєї волі Анна стає зовсім іншою людиною, яка отримує задоволення від уявлення картин розкаєнь Вронського над її трупом.

Руйнівна боротьба, що відбувається в душі Кареніної, накладає відбиток і на її відносини з близькими людьми, перш за все з Вронським, чоловіком і сином: караючи саму себе, вона також мучить і їх.

Формула Анни, що зрівнює „розум” і „серце” в їх індивідуалізуючій ролі („скільки голів” – „скільки сердець”), таїть в собі великий зміст. Передбачаючи аналіз, можна сказати, що Л. Толстой сам дотримувався цієї формули як принципу в зображенні почуттів. Вона якби постійно присутня в романі, наповнюючись все більш глибоким змістом, як і таке звичне слово „серце”. ”Это доказывает только то, что у вас нет сердца”, – сказала она. Но взгляд ее говорил, что она знает, что у него есть сердце, и от этого-то боится его”.

Але сам процес художнього занурення в роботу розуму і серця був не одночасним актом генія, а процесом взаємо визначення і взаємовпливу філософських, природничо-наукових і передових загально-естетичних ідей. В цьому історично закономірному процесі засвоєння і присвоєння російською літературою другої половини ХІХ століття ідей 1830-1840-х років ще приховані свої несподіванки. І однією із таких несподіванок, здається, ще ніким не відмічена „цитата” Белінського в романі „Анна Кареніна”.

У другій частині роману, коли в гостинній княгині Бетсі виникає розмова про любов, про шлюб по розрахунку і шлюб по любові, Анну втягують у розмову:

„ – Нет, я думаю, без шуток, что для того чтоб узнать любовь, надо ошибиться и потом поправиться, – сказала княгиня Бетси.

- Даже после брака? – шутливо сказала жена посланника.

- Никогда не поздно раскаяться, – сказал дипломат английскую пословицу.

- Вот именно, – подхватила Бетси, – надо ошибиться и поправиться. Как вы об этом думаете? – обратилась она к Анне, которая с чуть заметною твердою улыбкой на губах молча слушала этот разговор.

- Я думаю, – сказала Анна, играя снятою перчаткой, – я думаю… если сколько голов, столько умов, то и сколько сердец, столько родов любви”.

Здаючись на перший погляд – світською незобов’язаністю цієї розмови в дійсності таїть в собі напружений внутрішній зміст, який поставлений на нестримано наростаючими почуттями Анни і Вронського, і подальшому розкриттям свого потаємного змісту дивним образом співпадає з міркуванням В. Г. Белінського про розум і серце в статті „Взгляд на русскую литературу 1846 года”. Критик стверджує, що в основі єдності особистості лежить духовний початок. «Что составляет в человеке его высшую, его благороднейшую действительность? – Конечно, то, что мы называем его духовностью, то есть чувство, разум, воля, в которых выражается его вечная, непреходящая, необходимая сущность».