Осмислення концепту «історія» в романі Григорія Гусейнова «Повернення в Портленд»

У статті розглядаються особливості відображення концепту «історія» в романі відомого письменника Григорія Гусейнова «Повернення в Портленд». Твір, що відноситься до зразків літератури нон-фікшн, презентує правдивий образ історичної доби 60-х років ХХ століття. Майстерність письменника, своєрідність авторського стилю, ширість, відвертість, уміння відтворити культурну атмосферу минулого, сприяють тому, що читач не лише абсолютно довіряє оповідачеві, а й природно співіснує з персонажами та часо-просторовими координатами твору.

Роман «Повернення в Портленд» – гімн свободі людини, яка здатна її зберегти навіть у тоталітарному суспільстві, яким був Радянський Союз.

Ключові слова: документальна література, роман у щоденниках і листах, концепт «історія».

 

Мельник Н. Г. Осмысление концепта «история» в романе Григория Гусейнова «Возвращение в Портленд»

В статье рассматриваются особенности отображения концепта «история» в романе известного писателя романе Григория Гусейнова «Возвращение в Портленд». Произведение, которое относится к образцам литературы нон-фикшн, представляет правдивый образ исторической эпохи 60-х годов ХХ века. Мастерство писателя, своеобразие авторского стиля, искренность, откровенность, умение воспроизвести культурную атмосферу прошлого, способствуют тому, что читатель не только абсолютно доверяет рассказчику, но и естественно сосуществует с персонажами и временно-пространственными координатами произведения.

Роман Григория Гусейнова «Возвращение в Портленд» – гимн свободе человека, который способен сохранить ее даже в тоталитарном обществе, каким был Советский Союз.

Ключевые слова: документальная литература, роман в дневниках и письмах, концепт «история».

 

Розвиток української літератури останніх десятиліть свідчить про її творче оновлення. Сьогодні літературний процес – це не лише калейдоскоп відомих та нових імен, це, перш за все, творчий експеримент, пошук шляхів до сучасного розуміння значення літератури в житті людини, змісту і форми художнього твору, ролі письменника в суспільстві. Саме тому сучасна українська література відзначається жанровою різноманітністю, ідейною багатогранністю.

Кінець ХХ – початок ХХІ століття ознаменувався стрімким зростанням інтересу до так званої документалістики, пророкуючи їй першорядне місце у культурному просторі в найближчому майбутньому. Сучасні дослідники, вивчаючи феномен документалістики в літературі, часто поруч використовують такі терміни як «документалістика», «фактографія», «література факту» або «література nonfiction».

Нон-фікшн – це особливий літературний жанр документальної прози. Він будується на реальних подіях, без домислів. Однак, факти подаються через образне креативно-абстрактне сприйняття автора. Цей жанр ще можна назвати документальною публіцистикою життя.

Документальна література, нон-фікшн (англ.  Non-fiction) – особливий літературний жанр, для якого на відміну художній літературі характерна побудова сюжетної лінії виключно на реальних подіях. Документальну літературу ще називають документалістикою, документальною прозою, літературою факту.

Як правило, документальна література заснована на спогадах очевидців, документах. Також можуть використовуватися спогади самого автора. При цьому авторська точка зору проявляється у відборі та структуруванні матеріалу, а також в оцінці подій. У документальній прозі широко використовується публіцистичний стиль.

Українська літературна енциклопедія пропонує таке визначення: «Документальна література, документалістика – твори художньо-публіцистичних, науково-художніх і художньо-документальних жанрів, в основу яких покладено документальні матеріали, подані повністю або частково чи відтворені у вигляді вільного викладу» [7].

Сучасний дослідник документальної літератури О. Галич визначає «документалістику, як літературу, що базується на реальних історичних документах і фактах і охоплює три найважливіших напрямки: мемуаристику, художню біографію та художню публіцистику. Важливою ознакою такої літератури є авторське осмислення певних суспільно-історичних подій чи життєвого шляху реальної історичної особи, або важливої для життя народу проблеми, здійснене за законами художньої творчості із залученням справжніх документів свого часу, глибоким співвіднесенням власного духовного досвіду автора із внутрішнім світом героїв, соціальною й психологічною природою їхніх учинків» [Галич 2003: 20].

Особливого розквіту non-fiction набуває на межі ХХ-ХХІ ст. Л. Рошаль пов’язує це з «постійним розвитком історичного мислення широкого загалу та їх зростаючим інтересом до достовірних подій, які відбуваються в дійсності. Викликане значними політичними й соціальними потрясіннями нашого століття бажання людей осмислити сучасність як певний відрізок історії, зрозуміти сьогодення як частину загального історичного процесу визначає суспільну зацікавленість мистецтвом, побудованим на достовірних фактах» [Галич 2003: 14]. Американець Б. Ніколз у своїй книзі «Вступ до документалістики» звертає увагу на те, що документалістика, пропонуючи новий погляд на звичайне життя, спонукає переосмислити й проаналізувати його.

Про так званий «занепад метанарацій» писав Ж. -Ф. Ліотар у роботі «Ситуація постмодерну». «Метанарації» («великі наративи» або «великі розповіді»), що оформлюються в конкретній традиції і становлять, за Ж. Ліотаром, соціокультурні домінанти, які задають семантичну рамку будь-яких наративних практик у контексті культури, характерні для епохи модерна, і переживають кризу в наші часи. Постмодерн відмовляється від ілюзорної можливості цілісно виразити сутність буття і натомість, шукаючи засоби відображення різних його відтінків, відштовхує метанарації, замінюючи їх різноманітним «фрагментарним досвідом». Так, «великі наративи» розпадаються на окремі локальні історії, жодна з яких не претендує на пріоритетність. Відбувається це, на думку Ж. -Ф. Ліотара, через кризу цінностей та ідеалів, викликаних стрімким розвитком науки: «Спрощуючи до крайнощів, ми вважаємо «постмодерном» недовіру по відношенню до метарозповідей. Вона є, звичайно, результатом прогресу науки; але й прогрес у свою чергу має на увазі недовіру. З виходом з використання метанаративного механізму легітимації пов’язана, зокрема, криза метафізичної філософії, а також криза залежної від неї університетської інституції. Наративна функція втрачає свої функтори: великого героя, великі небезпеки, великі кругосвітні плавання й велику мету». Недовіра науки