Осмислення концепту «історія» в романі Григорія Гусейнова «Повернення в Портленд»

Особливе місце в культурі сьогодення займає документальна література (нон-фікшн). Це масив літературних творів, які грунтуються на реальних подіях, а тому викликають у читача особливу довіру. Тому для аналізу ми обрали роман сучасного криворізького письменника Григорія Гусейнова «Повернення в Портленд».

Григорій Гусейнов – знаний український письменник, великий майстер документально-художніх книг, головний редактор журналу «Кур’єр Кривбасу», автор книг «Незаймані сніги» (1993), «Чаша ювеліра Карла Феберже» (1995), «Станційні пасторалі» (1999, 2005), «Незаймані сніги» (2010), десяти книг «Господні зерна» (2000-2005), лауреат премій імені Івана Огієнка «Благовіст», імені Володимира Ястребова, Фундації Антоновичів, імені Володимира Винниченка, імені Валер’яна Підмогильного, імені Василя Стуса, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, премії Ліги українських меценатів ім. Є. Чикаленка, член Національної спілки письменників України, фундатор унікальної мистецької премії «Глодоський скарб».

Сьогодні Григорій Гусейнов – один із найвідоміших представників літератури nonfiction, а його роман «Повернення в Портленд» – яскрава її ілюстрація.

«Повернення в Портленд» – роман у листах (епістолярний роман). Це різновид роману, що є циклом листів одного чи кількох героїв. У таких листах, як правило, виражені душевні переживання героїв, висвітлена їх внутрішня еволюція.

Загалом жанрову своєрідність твору визначити досить непросто, бо маємо справу з синкретичним поєднанням різних форм роману. Складний і багатогранний зміст, різновимірність позицій автора та персонажів твору диктують і складність його побудови, що поєднує в собі риси епістолярного, історичного, психологічного та філософського романів.

Твору притаманна підкреслена деталізація подій, коли факти, що наводяться, автор намагається відтворити максимально точно. Також характерним є застосування письменником стильових рис «потоку свідомості» – техніки письма, коли думки викладаються не за якоюсь особливою логікою, а довільно, так, як диктує авторське внутрішнє відчуття.

І деталізація, і «потік свідомості» у творі досить функціональні: простежується певний концептуальний підхід автора до художнього відображення реальності, адже все в житті людини важливе, кожна думка, почуття, подія. А тому їх необхідно відтворити якомога точніше. З іншого боку, саме завдяки цій деталізації створюється образ часу, історична аура доби, про яку йдеться. Читач ніби поринає у минуле, стаючи такою реальною діючою особою 60-х років ХХ ст., як і герої твору.

Григорій Клочек, характеризуючи провідні особливості творчості Григорія Гусейнова зазначає: «Думати, що література факту, т. зв. non-fiction власне в художньому плані позначена (у порівнянні з белетристикою) якоюсь другорядністю, і що ця другорядність є її мало чи не природною ознакою, це думати «по-радянському» <…> Вже пора визнати, що «Господні зерна» продемонстрували новаторську поетику не лише в українській non-fiction. Відомий усім «потік свідомості» Григорій Гусейнов трансформував на зовсім інший рівень, про який можна говорити, як про вільне, нібито нічим не обмежене плетення павутини з фактів. Насправді ж таке плетення павутини при усій своїй, здавалося б, стихійності, яка іноді може нагадувати «броунів рух» думки, насправді є високоорганізованим, добре продуманим прийомом, з допомогою якого письменник отримував змогу підбирати різні факти, що організовувалися в цілісність під впливом потужного силового поля, зарядженого однією смисловою інтенційністю. «Повернення в Портленд», жанр якого визначений автором як «роман у щоденниках і листах», імітує non-fiction. Гусейнов ніколи не був чистим белетристом, і вже ніколи ним не стане – він надто добре знає силу факту, до того ж володіє довершеним умінням її охудожнювати»[6].

Автор активно використовує прийом «потоку свідомості», що змушує читача уповні довіряти прочитаному: «<…> київські вулиці 1960 років – клекіт, торохкотіння та деренчання, зелені двори з розвішаною по периметру білизною, сараями та голубами, колонкою та обов’язковою калюжею в центрі. А ще запах смажених пиріжків станційної лоточниці, трамваї, схожі на вусатих дядьків (темно-сині та яскраво-червоні внизу, та світло-кремові вгорі), вранці двірники зі шлангами в руках, підворіття, кам’яні сходи, якими легко можна обійти все місто, «український хліб», насіння в баби біля Центрального стадіону, занедбана до потворності брама Заборовського, столітні каштани з Володимирської вулиці, колишня артіль глухонімих, швейна фабрика імені Горького […], бельведер з видом на Дніпро на місці старовинного променаду, «Київський торт»; він тоді випікався в столітніх закопчених печах, а їх берегли як найбільшу цінність – у всіх інших печах торт втрачав свій смак» [Гусейнов 2011: 63].

У романі ми зустрічаємо старі назви вулиць, кав’ярень, кінотеатрів 40-річної давнини. Так сучасний читач переноситься в минуле і стає активним учасником подій.

Художні підходи автора, визначені Григорієм Клочеком як «східний погляд», свідчать про бачення за начебто дрібними, побутовими, другорядними речами глибокий філософський зміст. Так із маленьких шматочків (як у калейдоскопі) складається «матриця» внутрішнього світу людини «радянських» часів, людини, яка і сьогодні живе поряд із нами і відіграє важливу роль у житті нашого суспільства.

У одному з інтерв’ю Оксана Забужко, говорячи про книгу «Чорнобильська молитва» Світлани Алексієвич, лауреатки Нобелівської премії, говорить: «…ви просто не знаєте, що таке література! Так, це нон-фікшн, але там