+3 8(066) 185-39-18
fОСОБЛИВОСТІ ПОДВИЖНИЦЬКОГО СЛУЖІННЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИХ СВЯЩЕНИКІВ СТАНИСЛАВІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ В 1946-1989 рр.
I. В. Гавриш
Активна діяльність нелегальних греко-католицьких священиків свідчила про несприйняття радянського ладу і нелегального становища УГКЦ. Особливу увагу автор приділяє проведенню підпільних греко-католицьких обрядів і богослужінь, розкриває особливості заходів конспірації, несприйняття частиною духовенства російського православ ’я, показує зближення греко-католиків з римо- католицькими священиками. Духовенство Станиславівської єпархії зуміло не лише вистояти і перенести численні удари з боку атеїстичного режиму, але й організувати власну підпільну структуру і вести наполегливу боротьбу за права своєї Церкви. Ключові слова: УГКЦ, Станиславівська єпархія, священик, підпілля, греко-католики, КДБ.
Упродовж кількох століть Українська греко-като- лицька церква (УГКЦ) була тісно пов’язана з українським етносом. У часи найтяжчих випробувань вона була охоронцем не тільки релігійного духу, а й національної ідентичності багатьох українців. Радянське керівництво добре усвідомлювало, яку роль відігравала УГКЦ у національно-політичному та релігійно-культурному житті Г аличини, а тому докладало максимум зусиль для її зменшення. Прикриваючись рішенням Львівського собору, опираючись на радянську репресивну машину, Москва планомірно взяла курс на нищення української нації, через ліквідацію УГКЦ.
Історія Станиславівської єпархії УГКЦ у період підпілля частково висвітлювалась у наукових працях І. Андрухіва, І. Пилипіва [1], В. Марчука [2], Я. Стоцького [3]. В основному, вони описали релігійно-політичну ситуацію на теренах єпархії напередодні та після ліквідації УГКЦ і рух за легалізацію Церкви. Особливості подвижницького служіння греко-католицьких священиків періоду радянського колоніалізму майже не вивчалися, узагальнюючих праць з проблеми створено не було, а тому аналіз питання є актуальним. Метою статті є вивчення подвижницького служіння греко-като- лицьких священиків Станиславівської єпархії в 19461989 рр. Нами поставлено завдання аналізу проведення нелегальних релігійних обрядів, заходів безпеки, яких неодмінно дотримувалися священики в період підпільного служіння, а також розкрити внутрішню пов’язаність греко-католицького духовенства з населенням регіону.
Львівський собор 1946 р. мав на меті офіційне узаконення фактичного розгрому УГКЦ, який активно здійснювали радянські репресивні органи. Незважаючи на всі спроби комуністичного режиму і промос- ковської церкви, греко-католики зуміли залишитися вірними світогляду та започаткували сорокалітній період підпільної діяльності своєї Церкви. Греко-като- лицька церковна ієрархія добре усвідомлювала, що в радянських реаліях войовничого атеїзму знищення Церкви є неминучим, а тому намагалася підготувати до цього духовенство. Ще до початку відвертих репресій владики подбали про висвячення своїх наступників. Не залишився осторонь цих справ і станиславів- ський єпископ Г Хомишин, який навесні 1945 р. висвятив на підпільних єпископів-помічників С. Лукача, С. Вапровича, Г Балагурака й І. Слезюка [4, 17-18].
З переходом УГКЦ на нелегальне становище, було заборонено проведення будь-яких греко-католицьких обрядів і богослужінь. Відповідно, кожен священик, який і надалі виконував душпастирські обов’язки за греко-католицьким обрядом, переступав закон. З погляду радянського судочинства, він мав бути притягнений до кримінальної відповідальності як служитель забороненої релігійної організації. Враховуючи несприятливу релігійно-політичну ситуацію, більшість священнослужителів єпархії погодилася прийняти православ’я і влилася в лоно Російської Православної Церкви (РПЦ). Так, за офіційними даними радянських органів влади, із 270 греко-католицьких священиків Тернопільської обл. – 200 виявили згоду возз’єднатися з московським православ’ям і мали на це відповідні довідки від «Ініціативної групи». Решта 70 щодо «возз’єднання» з РПЦ остаточно не визначилася або прийняла рішення перейти в підпілля УГКЦ [3, 55]. У Станіславській обл. з 322 священиків до «Ініціативної групи» вступили 269 [5, 75-76]. Заборона комуністичним режимом УГКЦ ще не означала її повної ліквідації на території єпархії. Невозз’єднане і нереп- ресоване духовенство перейшло в підпілля і проводило таємну душпастирську діяльність.
Центральне місце в житті УГКЦ займає Свята Літургія. Її основою є святе таїнство Євхаристії (Святе Причастя), оскільки в християнській традиції прийнято вважати, що встановив і виконував Євхаристію сам Ісус Христос. Згідно з католицьким вченням, через Євхаристію Христос є присутній у церкві тілом і кров’ю [6]. Тому безпосереднім обов’язком священнослужителя є залучення вірних до релігійних богослужінь, насамперед, до відправи Святої Літургії. Попри те, що в часи підпілля участь вірних у Святій Літургії ускладнювалася низкою чинників (офіційна заборона Церкви, відсутність священиків, нагляд органів КДБ, нестача релігійної літератури, ритуального посуду тощо), Служба Божа залишалася невід’ємною складовою життя Церкви. Богослужіння відправлялись таємно у приватних будинках, перед дверима зачинених церков, у відпустових місцях [4, 33].
Зі спогадів респондентів довідуємося, що приблизно до 1950 р. у с. Радча Лисецького р-ну церква не була офіційно зачинена, хоча православного священика не було. Це давало людям змогу самим щонеділі сходитися до церкви і разом з дяком співати утреню чи Святу Літургію. Інколи приїжджав о. О. Стернюк і вечорами відправляв Службу у хатах вірних. Дотримуючись заходів безпеки, вікна закривали веретами. Спочатку люди приступали до святої сповіді, а перед ранком священик відправляв Літургію [7, 3]. Такі місця підпільних відправ умовно називалися станицями, які у Станиславівській єпархії почав запроваджувати о. З. Кисілевський. До приходу священика у станиці вже все мало бути підготовлене до богослужіння – ризи, престіл, чаша [6, 14].
Найкраще ілюструють особливості підпільного служіння спогади очевидців. Якщо священик відправляв Літургію в міському багатоквартирному будинку, то Служба була тільки читана, інколи співана упівголоса. Трохи кращою була ситуація на селі. Так, о. В. Семенюк два роки обслуговував невеликий хутір Слобуд- чину, неподалік Обертина.