+3 8(066) 185-39-18
fВсі жителі хутора були греко-католиками, тому священик мав можливість відправляти Службу Божу серед білого дня, не боячись облави. На релігійні відправи в Слобудчину сходилися вірні не тільки з навколишніх населених пунктів – Обертина, Чортівця, Жукова, Яківців, а й із Коломиї, Ланчина та навіть гірського Космача. Перед тим як отець мав прибути на хутір, церковні організатори розносили цю звістку серед довірених людей по всій околиці. Найбільш урочисто на Слобудчині відзначалися свята Пресвятої Євхаристії. Просто неба ставили чотири престоли, а малі діти, які йшли попереду процесії, посипали дорогу пелюстками квітів [8, 27].
Підпільний священик, дотримуючись заходів конспірації, не мав права носити з собою церковні ритуальні речі. Якби під час обшуку в нього виявили, наприклад, чашу чи ризи, то мали б усі підстави для арешту. Під час поїздки до вірних, всі необхідні речі для Служби везли у своєму багажі супроводжуючі особи – монахині чи члени третього чину. В автобусі вони сідали окремо від отця та не розмовляли з ним всю дорогу. Владика П. Василик, згадуючи про особливості свого підпільного служіння у с. Клубівці на Тлумач- чині, розповідав, що на зупинці його ввечері вже чекали молоді хлопці з ліхтарями. Про своє прибуття владика подавав сигнал червоним кольором ліхтаря, а йому відповідали зеленим. Якщо були відомості про засідку КДБ, то сигнал про небезпеку подавався теж червоним кольором [9, 19]. Щойно прибувши до села, вони зустрічалися в домовленому місці та разом ішли до тієї хати, де мала відправлятись Свята Літургія [8, 23]. При вхідних дверях обов’язково виставлялася сторожа, яка мала попередити про наближення представників влади чи каральних органів і таким чином священик мав можливість заховатися чи втекти [6, 14].
Зі спогадів о. І. Качанюка дізнаємось, що миряни тих населених пунктів, де він проводив священицьку діяльність, таємні богослужіння називали «весіллям». Утаємничені особи казали вірним УГКЦ, що ввечері має приїхати «вуйко» і тому вони запрошують їх на «гостину» [10]. Таємні релігійні богослужіння, здебільшого, відвідували люди старшого віку. Молодші, маючи страх перед втратою місця роботи, рідко приходили на Службу Божу Молодь активно почала залучатись до релігійного життя за греко-католицьким обрядом лише наприкінці 1970-х рр. Вони стали запрошувати підпільне духовенство святити хати, хрестити дітей, давати шлюб [11, 14].
Враховуючи умови пастирського служіння греко- католицьких священиків у період радянського колоніалізму, варто зазначити, що, в більшості випадків, духовенство у рідній місцевості змушене було тримати в таємниці відомості про свій священицький стан і вибирало місцем свого душпастирства інший район або навіть область [8, 24]. З метою постійної конспірації, греко-католицьким кліром було розроблено метод заміщення священиків на парафіях. При цьому, зауважмо, впродовж 1940-80-х рр. не було чітко визначених територіальних обмежень в обслуговуванні вірних. Парафією стала вся Україна. Доволі часто священики міняли місця свого пастирського служіння. Було визначено, що одного місяця священик їде служити в Тернопільську обл., а наступного – в Івано-Франківську. До того ж часто змінювали райони та села, в яких служили. Це робилося для того, щоб уникнути арешту, а отже, часта зміна місця служіння була необхідною, бо якщо сьогодні зауважили одного священика, то завтра вже буде інший, якого ще не знають в обличчя представники державних органів влади [12, 4].
Пастирська діяльність підпільних священиків УГКЦ на території Станиславівської єпархії ускладнювалася через відсутність спеціальної богослужбової літератури. У повсякденному вжитку духовенства були служебники, требники, акафісники, здебільшого, переписані від руки українською та заховані у спеціальних місцях [13, 12]. Це стосувалося, насамперед, молитовників, Катехизму, Святого Письма, «Наслідування Христа» Т Кемпійського [4, 34]. Нерідко в пригоді ставала література, якою користувалася Московська патріархія – мінеї, тріодь, Біблія, оскільки ці книги можна було дістати легально [14]. Більше літератури мали підпільні єпископи. Зі спогадів очевидців дізнаємося, що велику бібліотеку мав владика П. Василик. Греко-католицьке духовенство змушене було позичати спеціальну літературу в колег і нерідко найнеоб- хідніші молитви вивчали напам’ять [13, 12].
Аби не привертати зайвої уваги органів влади і мати змогу прогодувати себе, доволі часто греко-като- лицьке духовенство влаштовувалося на офіційну державну роботу. Найбільшою популярністю користувалися непрестижні професії кочегара, сторожа, які дозволяли більше часу приділяти духовній праці. Так, о. М. Сімкайло, після висвячення у 1974 р., вісім років працював у пожежній охороні, де «більше часу витрачав на добрі християнські справи, на виконання своїх священицьких обов’язків, а не на те, щоб робити на державу», оскільки одну добу працював, а три доби мав вільного часу [13, 7]. Вступивши до підпільної семінарії о. М. Косила у с. Дора наприкінці 1970-х рр., о. З. Гончарик влаштувався на роботу кочегаром сана- торія «Черемшина» у Ворохті [15, 9]. Проте, були і винятки. Так, о. М. Підлесецький працював бухгалтером на Янівському цементному заводі [16, 4], а о. Р Кияк у 1950-х рр. працював учителем у с. Грушка Тлумацько- го р-ну, переїхавши згодом на Богородчанщину. На кожній педраді йому доручали виконувати атеїстичні завдання, але він завжди відмовлявся. Незважаючи на те, що діяльність вчителів перевіряли кожного свята і неділі, владика продовжував діяльність. Мандруючи селами Прикарпаття і Гуцульщини, він не тільки відправляв Святу Літургію, але й проводив реколекції і навіть, за допомогою сестер-монахинь, організував першу сповідь дітей