Особливості впровадження та реалізації західних та вітчизняних моделей щодо підтримки дітей з обмеженими функціональними можливостями

- створення умов для довільного переміщення;

- забезпечення різних видів консультування;

- навчання дітей з обмеженими можливостями в загальноосвітніх школах;

- допомогу в професійному самовизначенні та працевлаштуванні; розвиток потенційних можливостей інвалідів;

- створення мережі громадських організацій, які здійснюють різні види соціальної реабілітації та захищають інтереси дітей-інвалідів у суспільстві;

- залучення волонтерів до роботи з дітьми та молоддю з обмеженими функціональними можливостями.

Розвиваючи соціальну модель підтримки дітей та молоді з обмеженими функціональними можливостями, необхідно виходити того, що інтеграція їх у суспільство - це цілеспрямований процес передачі суспільством соціального досвіду з урахуванням особливостей і потреб різних категорій інвалідів за їхньої активної участі, a також забезпечення адекватних для цього умов. Це сприятиме, як показує досвід, залученню інвалідів до всіх соціальних систем, структур, соціумів і зв’язків, призначених для здорових дітей та молоді, активній участі в основних напрямах діяльності життя суспільства у відповідності з віком та статтю, що підготує їх до повноцінного життя, найбільш повної самореалізації та розкриття себе як особистості. Ефективна інтеграція дітей та молоді в суспільство можлива за умови створення інноваційного освітньо-реабілітаційного, корекційно-розвиваючого середовища, яке системно поєднує в собі медичні, психологічні, педагогічні та соціальні аспекти, сприяє саморегуляції поведінки, самореабілітації, розвитку та саморозвитку особистості.

В останні роки сформувалася політико-правова модель.

Зміст цієї моделі визначає такий підхід до вирішення проблем інвалідності: рівні права людини, що має інвалідність, на участь у всіх аспектах життя суспільства мають бути закріплені законодавчо, реалізовані через стандартизацію положень і правил в усіх сферах життєдіяльності людини з обмеженими функціональними можливостями.

У програмних документах громадських рухів за права інвалідів виокремлюється також модель культурного плюралізму, яка базується на принципах філософії незалежного життя та толерантного ставлення до людей з обмеженими функціональними можливостями.

 

 

Насамперед необхідно розглянути сутність поняття “інтеграційне поле”, зокрема для оcіб з обмеженими можливостями. Визначено основні механізми університетської освіти, що сприятимуть успішній інтеграції дітей з обмеженими можливостями в соціум.

У країнах Західної Європи стрижнем соціальної моделі підтримки осіб з обмеженими можливостями є взаємозв’язок, взаємодія інвалідів із соціумом, а не відхилення чи ігнорування їх через проблеми здоров’я та розвитку. Обмежена дієздатність інвалідів сприймається як наслідок того, що соціальні умови звужують можливості самореалізації інвалідів. Діти з обмеженими функціональними можливостями розглядаються не як аномальна, а як особлива соціальна група людей. Щоб забезпечити це, необхідною є інтеграція людей з обмеженими можливостями в суспільство через створення для них умов максимально можливої самореалізації, а не шляхом пристосування дітей до норм та правил здорових людей. Суспільство повинно адаптувати існуючі в ньомустандарти до потреб людей з особливими потребами для того, аби вони не почували себе заручниками обставин та обмеженої дієздатності. 

Умежах соціальної моделі допомога дітям передбачає: 

- розширення сфери їх соціальних контактів; 

- створення умов для довільного пересування; 

- забезпечення різних видів консультування; 

- навчання осіб з особливими потребами в “звичайних закладах освіти (на всіх її рівнях); 

- допомогу в професійному самовизначенні та працевлаштуванні; 

- розвиток потенційних можливостей інвалідів; 

- залучення волонтерів до роботи з інвалідами. 

Ефективна соціальна адаптація та інтеграція інвалідів у суспільство можлива лише за умови створення інноваційного середовища, яке поєднує в собі медичні, психологічні та соціальні аспекти, сприяє самореалізації поведінки, самореабілітації, розвитку та саморозвитку особистості. На нашу думку, найефективнішим шляхом інтеграції осіб з обмеженими можливостями є здобуття ними вищої освіти в універистеті, який пристосований до індивідуальних потреб інвалідів (на принципах інклюзії).

Проблема інтеграції – це одна з основних проблем класичної соціологічної теорії, яка полягає в тому, яким чином різні елементи суспільства утримуються разом, тобто яким чином вони інтегруються (Е. Дюркгейм, Б. Кеннет, Н. Луман, Т. Парсонс, П. Сорокін, Ю. Хабермас та інші). Ю. Хабермас пояснює термін “інтеграція” як “забезпечення єдиного соціального світу через цінностіта норми…”. Дотримуючись історичного підходу в соціології, вченийзазначає, що “…те інтуіційне ядро, навкого якого кристалізуються виробничі відносини, визначає форму соціальної інтеграції…” [5, 89].

Згідно з теорією Ю. Хабермаса, існують такі рівні соціальної інтеграції:

- загальні структурні дії;

- структури картин світу, оскільки вони є визначальними щодо моралі та права; 

- структури інституалізованого права та обов’язкових моральних уявлень.

Е. Дюркгейм поряд з поняттям “інтеграція” використовує поняття “солідарність” як категорію, що пов’язує категорію, яка, в свою чергу, пов’язує категорію між суспільством та ціннісними уявленнями. “Сучасний розвиток суспільства нагадує організм з різними органами, тому існує новий вид солідарності, що виникає в ньому, – органічна солідарність” [6, 67].

Необхідно зазначити, що поняття “інтеграція” є ключовим у соцоілогії Е. Дюркгейма та виступає однією з двох змінних, які застосовуються ним при поясненні самогубства. Німецький соціолог М. Вебер розглядав процес інтеграції черезєдність самого індивіда та його поведінки. Окремий індивід та його поведінка є “клітиною” соціології та історії, їх “атомом”, тією “найпростішою єдністю”, яка сама по собі вже не належить подальшому розкладута розщепленню [7, 94]. 

І.Х. Кулі поняття “інтеграція” розглядав